Розділ 3

Тонесенькою павутинкою шок оповив усіх присутніх. Тиша, від якої навіть у вухах задзвеніло, на кілька хвилин вкрила залу. Навіть видихів не чулося, немов усі ці люди забули дихати. Музиканти водночас припинили свою гру на розкішних інструментах, спостерігаючи за дійством з верхньої тераси над залою, а пари у танці так і заклякли на місцях, наче їх взуття приросло до підлоги. Вельмишановні гості, молодь... Нерухома пелена заціпеніння накрила усіх. Здавалося, що якийсь могутній маг грався часом і випадково зупинив його: годинники припинили відлічувати секунди, а світ завмер в очікуванні визволення з полону. Але це було не так, а коли перша хвиля подиву минула, залою пронеслися швидкі кроки вартових, які на фоні незвичної мовчанки здавалися страхітливо гучними.

Місафір, спантеличена не більше ніж ті, кому вона зробила сюрприз своєю феєричною появою, не одразу зрозуміла в чім річ. Ще дві хвилини тому вона сиділа поруч з матір'ю в їх маєтку й розмовляла, як враз сила магії вогню втягнула її у камін, а викинула в незнайомому місці з незнайомого каміна та ще й на людину. Її очі виражали крайню ступіть страху, коли красуня розглянулася й зрозуміла, що потрапила на якийсь прийом. Вартові поспішили вчасно і саме вони допомогли дівчині піднятися на ноги. Віконтеса зі співчуттям поглянула на молодого юнака, прим'ятого в підлогу по її дурній милості. Ознак життя він не подавав, чим остаточно ввів шатенку в жах. Ще одна група вартових обережно перемістила постраждалого на дерев'яні носилки — застелені білим простирадлом широкі дошки з чотирма довгими ручками і миттєво понесли потерпілого з зали. Місафір щиро сподівалася, що в лікарню, а не на кладовище. І це вона ще не знала ким являється нещасний. З жалем зітхнула, зрозумівши, що вона навіть не побачила обличчя бідолашного, оскільки лежала на його спині. До речі, дуже зручній спині. Якби не юнак, вона б собі, напевно, всі ноги переламала, вилетівши з каміна з жахливою силою, а так її приземлення було м'яким і зручним.

Розглянулася ще раз, розуміючи, що точно вже десь бачила цю залу, а за мить її погляд зосередився на поважному чоловіку, що сидів в кріслі в кількох кроках від неї. Його обличчя попри маску шоку було вкрай знайомим, рідним... Припущення кольнуло в саме серце...

— Демони Пітьми! Якого біса?! — тим часом вилаявся не менш ошелешений граф і різко піднявся з крісла. Юна дівчина, що стояла перед ним, нагадувала не стільки когось з минулого, скільки самого Нікомеда. І це вразила до глибини душі. Залою роздався шепіт. А вродлива жінка за кріслом графа різко закрила долонями вуста, неначе боялася, що з них злетять негідні її статусу слова.

— Ваша Світлосте, що накажете? — тишу порушив вартовий, що тримав свою масивну долоню на лікті новоприбулої, але вона того майже не відчувала. Згадала своє останнє побажання в домі матері. Вона хотіла опинитися перед батьком... Перед батьком...

— Батько?! — панічною хвилею злетіли з тонких вуст вражені слова.

— Місафір?! — не менш здивовано викрикнув граф і важко впав назад у крісло, неначе сил стояти не було.

— Так, брате. Це Місафір... — дзвінкий упевнений голос графині Шанрійської Анни прикував до себе цілковиту увагу. Людям були потрібні відповіді. Жінка граційно пройшла залою, супроводжувана поглядами. Їй давали дорогу навіть поважні герцоги, чим красуня явно пишалася, примірявши на себе роль королеви. Підійшовши до милої племінниці, вона взяла її руку, щоб висловити свою підтримку. Повернула дівчину обличчям до всіх вельмишановних гостей, аби ті поглянули на віконтесу, а потім серйозно промовила, звертаючись до брата: — Вона справді жива, не хвилюйся. Перед вами, шановні гості, Її Світлість віконтеса Місафір Ліемська. Я нещодавно дізналася, що та історія з вбивством імітована. Графиню Девлет і маленьку Місафір усього лише викрали і вони прожили дванадцять років у маєтку з прислугою та всіма умовами для хорошого життя, але без можливості зв'язатися з сім'єю. Я просила Девлет повернутися, коли навідувала їх, але оскільки в графа Нікомеда тепер нова дружина, вона вирішила залишитися там. Ну, а Місафір хотіла бути з матір'ю. А те, яким чином вона з'явилася сьогодні тут, віконтеса нам пояснить, правда ж? Але це чудовий сюрприз!

Така версія розвитку подій була виключно для придворних, тому що домашні одразу відчули в солодких нотках пояснень нудотний присмак брехні. Місафір, злякано забігавши очима, зібралася з думками і ніяково промовила:

— Я не знаю, як опинилася тут. Я сиділа з мамою біля каміна і згадувала батька. Я дуже хотіла опинитися поруч з ним. Але більше нічого не можу пояснити... Мене затягло в камін і викинуло сюди...

— Ти маг вогню? — звернувся до красуні один із вельможних присутніх, червоне волосся якого на скроні віддавало сріблистою ниткою сивини. Дівчина кивнула, а герцог поважно промовив:

— Таке можливо. Магічні портали вміють відкривати лише сильні маги, але ти зробила це підсвідомо. Схожі випадки вже траплялися. Я відчуваю в дівчинці присутність стихії. В тебе є ще якась магія? — насторожився, не зводячи проникливих очей зі зляканого тендітного обличчя. Щастя в тому, що кожен маг міг відчути лише свою стихію, а інші три — ні. На святі ж окрім вогняних не було нікого.

— Ні, що ви! Лише вогонь, — схлипнула красуня, гарячково загортаючи неслухняну пасму волосся за вушко. Анна полегшено зітхнула, посміхнувшись племінниці. Така відповідь влаштовувала всіх. Тим часом Нікомед, який досі не міг прийти до тями, помітив на скроні дівчини родиму пляму овальної форми, яку добре пам'ятає з її дитинства. І лише тепер щасливий сміх заповнив усю залу, лячним передзвоном відбився від вікон, стелі й кришталевого посуду на по-істині величнім столі з червоного дуба, що виднівся в вечірній напівтемряві крізь відчинені в їдальню двері. Зірвавшись з крісла, граф згріб в обійми юну віконтесу, вдихаючи аромат, рідний і знайомий до болю, до втрати пам'яті. Очима вродливої дорослої дівчини на нього дивилася все та ж п'ятирічна донечка і від цього на серці ставало тепліше. «Місафір! Дитинко!» — повторяв чоловік, цілував шовковисте волосся і не соромився скупої чоловічої сльози перед очима придворних. Та й ті, здається, розуміли. А віконтеса, геть забувши про давні образи, горнулася до татка й ледь стримувалася, щоб не розплакатися на його плечі.