Розділ 2

Минуло дванадцять літ.

Затишний маєток, подібно фортеці оточений високим муром, беріг таємниці, але навіть він не міг захистити від усього.

Кожну ніч у розкішні покої дорослої Місафір відбитком минулого життя приходили спогади, які вкривали її душу темними плямами. Спогади про брата, якого вкрали в неї. Спогади про батька, який зрадив. Одружився знову, а про них забув. Хіба ж вона не бачила сльози матері протягом цих довгих дванадцяти літ? І нехай їй нічого не кажуть, вона сама дівчина і тому може собі уявити почуття зрадженої викинутої жінки...

Світанок не забарився. Сонце якось не охоче показувалося на горизонті, неначе не виспалася не лише Місафір, але й воно само страждало безсонням. А тепер же, відчуваючи повинність, важко розплющує свої жовтогарячі очі, потягається напівпрозорими промінчиками, позіхає і розвалом чимчикує на роботу, прихопивши з собою м'яку блакитну ковдрочку-хмару, сподіваючись, що вдень теж буде можливість задрімати. А зараз спати не час, бо перші птахи вже розпрощалися зі сном і завели свою чарівну симфонію, якої й на королівських балах не почуєш. Легким покривальцем сріблиста роса дбайливо вкрила кожну гілочку, кожен листочок, камінь і навіть підвіконня ошатного маєтку. Мармур виблискував й переливався, прикрашений веселкою. Та тільки варто тонким дівочим пальчикам торкнутися його, всі крапельки роси ожили й застрибали, пританцьовуючи під солов'їні трелі. Дзвінкий сміх став прекрасним доповненням вранішньої музики, а легкий вітерець-забіяка, почувши, що його вірна подружка вже прокинулася, свіжим подихом завітав у кімнату, розвіявши каштанове волосся, що хвилястим водоспадом вкрило всю спину дівчини. Вранішня прохолода приємно пощипала ніжну шкіру, не надто білу, але освітлену вранішнім сонцем настільки, що створився ефект прозорості. Яскраво-сині великі променисті очі сяяли здивуванням і надіями, а ще ледь помітною іронією і дитячою безпосередністю. Завжди усміхнене тендітне обличчя виглядало свіжим, а на щічках покоївся привабливий рум'янець. Місафір звикла прокидатися разом із сонечком: день такий крихітний, а в неї стільки справ! Мама щодня снідає в дев'ятій, а до тієї пори юна леді мусить втекти з маєтку, розбудити свого друга Астора або й без нього вирушити в гори, щоб вдосталь надихатися свіжим повітрям. Вона обожнює просто гуляти поміж деревами, зустрічати тих, хто заблукав у лісі й навертати їх на стежинки, за оплату змусивши розповідати легенди: бувальщини й притчі. О, Місафір понад усе любить слухати історії. Аж надто ті, що оповідають про часи правління дев'яти Посвячених. Як було б гарно, якби й тепер наш світ повнився Блискавичними! Кому, як не їй, знати про всі переваги в володінні кількома магіями перед однією. І все ж вона поза законом, а якщо король дізнається про її можливість, негайно пришле катів. Тому й тікає дівча туди, де немає людей і можна бути собою. Там її стихії набирають найвищої сили, а вона сама може творити прекрасні справи, які мама чомусь називала пустощами. Ох, вже ці дорослі! Нічого не розуміють! Сама ж Місафір дорослішати вперто відмовлялася. Їй і так доводиться по чотири-п'ять годин у день терпіти вчителя, якого їй знайшла улюблена тітонька Анна. Пан Річард виявився універсалом. Він викладав у юнки рідну мову, математику, географію, історію, астрономію, природознавство, манери. Змушував запам'ятати всіх членів монаршої сім'ї ледь не за все століття. Так до того всього він був сильним магом землі й допомагав Місафір підкорити цю стихію. Звичайно, це не означало, що їй не хотілося підсмалити цього сивобородого дідуся, але мама суворо заборонила підпалювати вчителів, прислугу і взагалі все, окрім дров у каміні. Натура стихійників вогню пробивалася в дівчині найсильніше, коли вона злилася. Тоді її волосся набувало полум'яного, майже рижовато-червоноватого відтінку, очі тьмяніли, шкіра вкривалася іскрами... В інші часи, коли на душі красуні було пустинно й тривожно, вона осипалась іскристими сніжинками, що на світло каштанових локонах походили на діаманти. У хвилини волі, коли Місафір щось задумувала, її одяг і волосся розвівав вітерець. А коли вона раділа, в її очах сяяли зорі. Приховати приналежність одразу до чотирьох гуртів магів, поділених між собою і відокремлених традиціями, звичаями та способом життя, було немислимо, оскільки дівчина скидалася одразу на всіх, але водночас залишалася іншою, далекою, неначе витканою з полотна Блискавичних і не могла належати лише одній стихії. В ній ховався цілий Всесвіт і велика безліч відповідей.

— Моя графине, ви вже прокинулися? — позаду пролунав тихий голосок Дебі, служниці, а також найкращої подруги Місафір. Так, саме подруги. Оскільки вінценосна родина викинула їх із матір'ю з Раю в глибокий Тар-Тар, так чого їй бути вередливою і вдавати з себе ту, ким вже давно не є? Ні, Місафір не терпить, коли всі вклоняються їй і називають віконтесою або ж молодою графинею. В неї немає ні графства, ні сімейного маєтку, ні батька. Є лише мама, вірний друг-конюх, безліч добрих простих людей, що встигли полюбити її всім серцем і цей милий будиночок... Так навіщо тут придворних реверансів і так багато пафосу?

— Прокинулася, Дебі, — байдуже відповіла віконтеса й визирнула в сад, де з самісінького ранку дядечко Філіп у праці та турботах. Там, де вчора була скопана земля (Місафір це добре пам'ятає) сьогодні щось посадять. Невже ті гербери, які просила мама? Через масштабну віконну раму дівчині так важко побачити, що робить садівник. Ось зараз вона стане на підвіконня на коліна і все гарно роздивиться.

— Леді! Ваша Світлосте, заради всього святого злізьте звідти! — заверещала Дебі тонесеньким голосочком. Коли вона панікує, легко дасть фору будь-якій оперній співачці, взявши такі високі ноти, що хочеться аж поаплодувати талановитій. Але Місафір вже звикла, тому крім того, що потерла свої нещасні вуха, більше жодним чином не відреагувала.