Розділ 8

Що відчуває людина, дивлячись у вічі своїй смерті? І в якій подобі смерть приходить до грішників та праведників? Диво-феніксом з золотистими крилами манить у потойбіччя? А може солодким дзвінким голосочком в обліку райської діви? Чи все ж слизькою змією заповзає в ліжко й наостанок посміхається своїм роздвоєним язичком?

— Шшшш, — красномовно повідомила своє бачення ситуації Її Отруйність, зверхньо дивлячись у перелякані очі принца.

— Я тобі пошикаю, нечисть! — різко збивши гостю зі своїх грудей і схопивши її за хвоста, як перед тим зробила в сні Місафір, юнак скинув повзунку на землю. Вона миритися з програшем була не згодна і намагалася накинутися на принца знову, але він миттєво взяв до рук палаючого смолоскипа, що розгонив у шатрі темряву, й зловив шкодницю у полон вогню.

— А тебе ніхто й не кликав сюди! — розсерджено гримнув Її Слизькій Печеності й покінчив з жорстокою убивцею, кидаючи смолоскип на землю, магічно змушуючи його загаснути, а сам поспішив надвір. Картина, побачена наяву, нічим не відрізнялася від сну, але тепер було необхідно діяти й діяти миттєво.

Не втрачаючи жодної дорогоцінної миті, яка зараз могла б бути вирішальною, спадкоємець жбурнув кулю вогню у великий дзвін на найбільшому шатрі, з допомогою якого завжди повідомляли про небезпеку. Метал відізвався на поштовх, зловивши магічне посилання, а ще за секунду табором роздався могутній грім. Метушня напівголих чоловіків в одних лише панталонах, що поспішно вибігали з наметів, — ще те видовище, але часу на збори не було зовсім. Без хвилі зволікання маги кинулися в ряд, концентруючи свою силу в стародавньому обряді й відсилаючи її на захист сфери. Відкликавшись на магію чотирьох груп  стихійників, захисна оболонка Маріанії поволі змінила свій колір з червоного на рожевий — колір заходу сонця, а згодом, ближче до ранку, після кількагодинного насичення магією захисників, повернувся звичний веселковий дивограй усіх барв та відтінків, що існують у природі.

***

Місафір того дня не знала спокою. Прокинувшись серед ночі після жахливого сну, вона так і не зуміла більше стулити й на хвильку очей, терплячи муки від незнання. Останнє, що вона пам'ятала, це коли на кордоні відбувалося біс знає що, а гадюка намагалася вкусити Тео. І вона залишила його, свого принца, там, серед зрадників та небезпеки, а сама повільно помиратиме від хвилювання, конвульсивно стискаючи дорогий шарф юнака та безупинно промовляючи заклинання, які, чисто теоретично, могли б вселити в королевича додатковий резерв сил через ту пектораль, властивості якої досі збагнути не вдавалося. Втім, то лише гарна ідея, а чи вийде на практиці впевненості не було. Але й бездіяти Місафір не могла, інакше просто божеволіла від страху, що більше ніколи не побачить його. Кажуть, тільки втрачаючи людину, починаєш її цінувати. Віконтеса відчувала саме це. Зараз на другий, третій, десятий план відійшли способи помсти Норі або Розеллі, влада, коронація, трон, подруги, переконання, почуття провини, ревнощі... Найголовнішим було життя Теодора, тому що без нього світ немає жодного сенсу. Барви тьмяніли, звуки ставали дратівливими.

Адже хто ще так ніжно зможе назвати її мишкою? І чому саме нею Тео змінив традиційні «котику», «моя люба», «моя дорогоцінна»? Але бачать небеса це геть дивне звертання спонукало серце пришвидшено битися, виплекавшись у ніжності. Хто, якщо не молодший принц, так міцно обніматиме? Захищатиме, берегтиме таємницю, вчитиме хитрощів та володіння стихій? Життя без нього подібне мукам, немов свято не свято, а гримаса на обличчі — жалюгідна подоба усмішки. Певно, про такі почуття говорила Інгред, описуючи їх із Сигізмундом початок відносин.

Світанок й перший промінь сонця був невимовно яскравим, неначе ввесь світ усміхався віконтесі. І дивлячись крізь вікно на те, як сміються сонячні відблиски у дрібних крапельках роси, Місафір вражалася, наскільки цей ранок у гомінливій столиці не скидався на той, який зустрічали виснажені після нічної битви за укріплення сфери на кордонах безстрашні воїни імперії. Радувало єдине — якби демони проникли на територію Маріанії, принци вже б сповістили у палац, натомість королівське подружжя, що вільно гуляло садом неподалік вікна дівчини, не скидалося на стурбованих початком війни правителів. Отже, напад вдалося відбити.

Добре розуміючи, що після насиченої нічки Теодору буде не до листування, віконтеса перенеслася у їх таємне місце, де кожна травинка нагадувала їй про весело проведений час. Розчулено зітхнула, відганяючи настирні спогади й шалене серцебиття. Та ні, він дуже сильний маг. Він не постраждає. І краще про це взагалі не думати. Принц просив продовжувати тренуватися? Саме цим красуня й займеться, щоб після кількагодинних набагато жорстокіших, ніж із Тео, змагань з самою собою повернутися в покої з витраченими магічними ресурсами, але заспокоєною душею. Після таких навантажень хвилюватися уже просто немає сил.

А попереду ще довгий день! І якщо в принців там війна, то у палаці, не дивлячись ні на що, триває власна.

Після спільного сніданку з дівчатами у малахітовій залі, віконтеса за звичкою проводила час з Інгред, Лондою, Марком, Арнольдом та Антуаном. Весела компанія, дружні жарти, приємні розмови та ковток малоалкогольного напою, хоч не на довго, та все ж розважали й позбавляли думок. Забутися, коли кожна нервова клітинка на межі самогубства — справа героїчна і, по правді, навіть розхвалене Арнольдом його улюблене віскі мало допомагало.

— Місафір, на тобі сьогодні обличчя нема! Тільки світ, що не без тебе. Годі так хвилюватися: все з твоїм нареченим буде добре, можеш мені повірити! Поглянь: навіть сестра спокійніша, — намагався заспокоїти граф Царрійський, який при особистому знайомстві виявився люб'язним симпатичним чоловіком й зовсім не таким пихатим себелюбним загарбником влади, яким його змальовували інші.

— Справді, Місафір. Вчора Тео писав мені листа, казав, що з ними все гаразд, — розуміючи й здогадуючись, що хвилювання віконтеси Ліемської далеко не через Сигізмунда, намагався підтримати її Антуан. Дівчата і, звичайно, Марк також заспокоювали шатенку, але нікому з них не було відоме те, що знала вона. Інгред знайшла руку подруги, міцно стиснувши її, наче запевняючи, що вона поруч. Фаворитка кронпринца могла без сумнівів назвати ім'я того, через кого зник увесь спокій синьоокої. Місафір дякувала всім за підтримку і вдавано всміхалася, думками злітаючи до принца. До свого принца і лише свого.