Глава 7: Я заснув

  Ранок. Стрілка настільного годинника пробила 6:30, потрібно прокидатися на роботу знову. Як тільки я підняв свої повіки, в голові відлунням відчулась дуже дивна й сильна біль, наче моя голова більше не належала мені. Наче щось не те, важко було це пояснити. Але потрібно прокидатися.
  Від роботи, на жаль, нікуди не дітися. Потрібно терпіти і підніматися знову і знову... Кожен день.
  Нічого нового, як завжди: ранкова рутина — умивання та чистка зубів, душ, на сніданок чай з бутербродом. Зайшовши у ванну, я зупинився перед дзеркалом і деякий час дивився на себе. У голові було абсолютно порожньо і наповнено водночас. Взявши зі скляної полички речі для чищення зубів, я почав наносити пасту на щітку. Зубна паста вже закінчувалась, дивно, наче вчора я купував новий тюбик...
— А? — моя права рука відчувалась якось інакше. Я пару хвилин дивився на неї як укопаний, поки не наважився спустити рукав сорочки й глянути на вени. Моя рука була дуже дивного кольору, наче кров до неї практично не надходила. На венах можна було побачити чіткі ниточки від шва. Я не пам'ятаю, що зі мною такого сталося, але краще це якось прикрити. Не треба, щоб на роботі думали, що я захворів і мені потрібен лікарняний.
  Закінчивши чищення зубів та вмивання, я заліз у маленьку комірчину в моїй кімнаті. Вона була дуже маленька і знаходилась між ванною та кухнею. Усередині я зберігав різні не дуже потрібні мені речі. Сподіваюся, у них щось знайдеться, що підійде мені для руки. Якісь... рукавиці, можливо, а можливо, якась марля, щоб замотати руку. Не знаю, скільки часу я порпався в тих коробках, але докопався до старенької маленької коробки, яка лежала під усіма іншими. Вона була така стара, що я ледь міг узяти її в руки, щоб вона не розсипалась.
  Вийшовши з комірчини, я сів на підлогу в коридорі й став розглядати коробку. На ній можна було побачити залишки букв: "Повідомлення у майбутнє, для..." далі букви закінчуються. Можливо, для мене. Легенько поставивши її на підлогу, я зняв залишки скотчу й відкрив. Усередині був старий пакунок і папірець із повідомленням. Узявши папірець, я його розгорнув і почав читати:
  "Привіт, я з майбутнього!" (я в дитинстві, схоже, не дуже вмів писати... та й зараз так само. Неважливо, продовжуємо) "пише Джоні. Тут я поставив тобі подарунок. Його приніс наш друг, Джей. Сподіваюся, тобі сподобається! Він казав, що це річ належала легендарному Ґранду!" Лист закінчився.
  У мене був друг у дитинстві...? Я взагалі не можу пригадати. Чому я не можу його пригадати... Ну нехай. Узявши в руки пакунок, я став повільно його розгортати й побачив там велику металеву рукавицю, яка виглядала, наче драконяча лапа. Оглянувши рукавицю з усіх боків, скажу цікаву річ: вона була якісна. По звуку — наче металева, але вона не важка, і вигляд має дуже якісний, наче тільки що її зробили для мене. Я розумію, чому мене зацікавила подібна штука — вона була красива. Дякую мені з минулого, який врятував мене на роботі. Я спробував надягнути рукавицю, і на диво вона лягла, наче прямо під мене зроблена. За хвилину носіння я відчув тепло й легеньке печіння по всій руці на одну секунду, але не звернув на це уваги й пішов на кухню робити собі сніданок.
  Хліб, масло, шматочок ковбаси та недорогий сир. На диво, сьогодні бутерброд був смачніший, ніж раніше, наче щось змінилося в розпорядку, у рутині. Щось точно змінилося... Сьогоднішній день не такий, як учорашній.
  Я смакував своїм сніданком і розглядав свою кухню так, наче ніколи в житті її не бачив. Зеленого кольору стіни, які вже від часу трохи облупились і вкрилися тріщинами, наче свіжий лід, на який наступили зранку. Стіл, за яким я снідав, стояв прямо по центру кімнати. Трохи незручно, але й щось рухати бажання в мене сильного не було. Як поставив його сюди, як заїхав у квартиру, так і стоїть із тих часів. Напевно, він уже присох до того старого ламінату. По ліву сторону біля входу до кухні стояв невеличкий холодильник. Він тут, напевно, ще з часів, коли цей будинок збудували. По праву сторону — пара підвісних тумб, раковина та новенька плита. Стара зламалась, коли я випадково мало не спалив хату, готуючи собі перший сніданок тут.
  Старі часи з коридору пробили 07:00, видавши маленький тихий звук. Час збиратися, а то так запізнюся. Залишивши тарілку на столі, я попрощався зі своєю маленькою квартиркою та почав одягатися. Пальто, нові черевики та шапка темного кольору. Зачинивши двері квартири, я спустився по сходах старого під'їзду, який ледь тримався, і почимчикував на зупинку. Час від часу поглядав на свою новеньку стару рукавицю. Вона взагалі не відчувалась на руці, наче й нічого не носив. Сьогодні на вулиці було досить холодно та похмуро... Потрібно було взяти з собою шарф. Хоча й недалеко відійшов, але бажання і сил повертатися додому в мене не було.
  За пару хвилин приїхав автобус. Сьогодні він був досить порожній, наче десь зникла половина народу. Примостившись на холодні сидіння, я почав вслухатися. Радіо в автобусі повідомило, що скоро буде восьма година ранку. Доводилося вставати дуже рано, щоб їхати на роботу. Моя робота знаходилась практично на кінці міста, тому дорога була довга.
  Поки я роздумував про те й про інше, мене зацікавив один чоловік, який зайшов на зупинці. Невисокий, у трохи пошкодженому плащі, який прикривав більшу частину його тіла. Тримався він за поручень... металевою рукою. Ця рука... рукавиця була дуже схожа на мою, та й він мені здавався знайомим... Але я не розгледів його вдосталь — чоловік вийшов на наступній зупинці. Шкода. Я в повідомленні згадував якогось Джея... можливо, це був він? Можливо, рукавиць було дві? Що в цілому логічно...
  О, ось і моя зупинка. Покинувши автобус, я підійшов до великого паркану в клітинку та дістав із кишені перепустку, тицьнув нею в маленьку камеру перед дверима. Але відповіді не було. Я стояв хвилину, другу, п'яту. Але нічого не відбувалося. Навіть на маленькій камері не світилася синя кнопка, як це було зазвичай.. Невже сьогодні вихідний? Хоча ні, глянувши в телефон, я побачив, що сьогодні тільки середа. Постоявши ще хвилин десять на морозі, я вирішив штовхнути старі металеві дверцята. І вони відчинились. Напевно, охоронець ще не прийшов, буває.
  Зайшовши на територію роботи, я помітив, що взагалі нікого не було. Ні машин на парковці, ні пари робітників, які йшли в кафетерій, навіть не було старого песика Сніжка, який завжди спав у своїй будці. Я ще трохи пройшовся територією і наважився заглянути в цех. Але там було все закрито на великі замки, які вже навіть трохи поржавіли... Капець. І що мені робити?
  Я спробував набрати головного, але він не відповідав. Спробував набрати Алекса, але каже, що такий номер не обслуговується. Спробував набрати прибиральницю, але трубку взяла якась дитина, яка не розуміє, чому я телефоную до неї. Звісно, неприємно, що так сталося, але нехай. Засунувши руки в кишені, я попрямував назад до зупинки. Голова розболілась знову, сподіваюся, вдома є щось від болю. Старий автобус під'їхав до зупинки, і я заліз усередину, ми рушили.
  По дорозі в мене не виходило з голови нерозуміння того, що зараз відбувається. Але подібне вже було. Я більшу частину свого життя не пам'ятаю, частини пам'яті наче просто зникали, наче ніколи їх не було. Схоже, ще один провал у пам'яті, і я просто забув те, що моя робота давно закрита. Доведеться шукати нову.
  Я вийшов на півдорозі з автобуса й став гуляти по своєму місту, з надією побачити якісь оголошення. І на дещо я все-таки натрапив! Направляюся туди...
  Додому я повернувся пізно: співбесіда, знайомство, невелике стажування. Це все трохи виснажило. Але розкажу про це завтра, бо на годиннику було вже 23:21. Скинувши одяг на підлогу, я попрямував до ліжка й ліг. Очі самі почали заплющуватися, і я заснув.
  Мені приснився дивний сон: на місці моєї роботи було багато народу. Наче вони й не закривалися. Моя квартира, все в ній було... поламано й розкидано. Я чомусь піднімався на дах мого під'їзду. Там удалині стояв якийсь чоловік, схожий на того, кого я бачив в автобусі. Ми про щось говорили... Чомусь я відчував неймовірну злість, але не міг цього пояснити.
  Різкий дзвінок підняв мене з моїх снів. Це був новий напарник... Як його звали... А! Валаам! Точно! Хороший дядько, хоч і трохи дивний...
—Джонні, привіт, як ти, як себе почуваєш? — голос Валаама був спокійний і навіть трохи веселий.
—Усе добре, дякую, ось тільки прокинувся.
—Зрозумів, хотів повідомити, що тебе прийняли на роботу!
—О! Дякую! — навіть трохи настрій піднявся.
—Будеш помічником детектива. — забув сказати, що Валаам — приватний детектив. — Завтра заїду до тебе, відпочинь. У нас завтра багато роботи. — після чого поклав трубку. Я нічого не відчув у цей момент, але є робота — і добре.
  Прокинувшись повністю, я пішов на кухню за чаєм та бутербродом. Приготувавши собі бутерброд, поставив його на ту саму тарілку, яка стоїть тут із учора. Заварив чай у чашку, яку не мив, можливо, місяць, і всівся перед телевізором.