Глава 6: Пророк

Ранкове світло зазирнуло в мою палату. Теплі промінчики сонця впали на мою пошкоджену руку, наче благословляючи її на швидке одужання. Тіло боліло, рука неймовірно пекла, а очі — наче великі гирі. Ледь-ледь розтуливши їх, я оглянувся навколо.

  Перше, що побачив — абсолютно порожню палату. Окрім мене, тут не було нікого. Навпроти мого ліжка, на стіні, яка була наче тільки-но пофарбована, висів годинник, який показував 06:30. Стіни були яскраво-зелені, але навіть не так... Вони були якогось легенького, болотяного кольору. Наче десь із них має вистрибнути маленька жабка. Ще було велике вікно, з якого можна було побачити білі хмарки та яскраве сонце... Стривайте, за вікном тепер ішов дощ. Дивно, секунду ж тому у вікні було яскраве сонечко. Та й хмар не було... Схоже, я досі сплю, або принаймні намагаюсь прокинутися.

  Можливо, я й не в палаті? Можливо, я досі на місці злочину? І як тільки я це вимовив, усе навколо моментально змінилось. Багато різких спалахів змусили мене заплющити очі на деякий час. Різні відчуття пройшли по моєму тілу. Тепла лікарняна палата та м'яке ліжечко змінились на тверду землю й холод підвалу. Звуки життя міста зникли, замість них з'явилась тиша та тихенький писк мишей.

  Відкривши очі, я не побачив нічого. Тільки образи, фігури бочок та мармурові стіни. За пару хвилин мої очі звикли, і я став бачити ясніше. Я знаходжусь у підвалі останнього місця злочину. Схоже, досі сплю. Але цей сон такий... Не такий, як інші. Він максимально природний, наче все, що відбувається, дійсно справжнє. Усі ці відчуття, цей холод і вогкість підвалу... Наче я дійсно зараз у підвалі. Навіть важко в це повірити...

  Я вирішив оглянутись. Можливо, не просто так все це відбувається. На підлозі не було крові, не було розбитих бочок. Підвівшись на ноги, я знайшов очима щось схоже на сходи й навпомацки поліз на краплини світла, наче міль. По дорозі я пару разів ударився об якісь ящики, якісь старі пляшки. І знаєте... Це все так відчувалося по-справжньому.

  За пару хвилин я дійшов до сходинок і став підніматися до світла, яке виходило з основної зали. Було чути якесь шурхотіння зверху — схоже, робітники готувалися до відкриття. Чи варто мені бути обережним? Я не знаю, але що буде, те буде.

  Як я і гадав, зала була досить красива до того, як стався напад. Стіни, оббиті червоною, приємною на дотик тканиною, красиві, м'які дивани, барна стійка, зроблена з якогось дорогого дерева. Усе як треба, щоб відповідати статусу найкращого закладу. Ну... колись найкращого закладу.

  По залі бігали робітники, розставляючи прибори та прибираючи залишки сміття. Біля барної стійки стояв Оліфер! Так його кликала капітанша, коли ми вперше його побачили. І зараз чоловік стоїть живий, здоровий і, схоже, поки що при тямі. Красивий червоно-чорний костюм, окуляри, щоб підтримувати статус, і розкішне довге волосся, елегантно заховане в пучок.

  Я підійшов ближче до дверей, які ведуть до коридору, і глянув у маленьке віконце на дверях. Із нього я побачив небагато... Спину великого охоронця та натовп попереду нього. У мене було передчуття, що зараз станеться щось погане.

  За хвилину ззовні почали чутися різні звуки людей, їхнє невдоволення. Я тільки встигав вловити, як хтось розштовхує людей і пробирається ближче до входу. Клята велика спина охоронця — нічого не було видно, що там відбувалося. Але, схоже, наш убивця вже тут.

  Я штовхнув двері й спробував відчинити їх, щоб вийти, але їх затуляв охоронець. Залишалося тільки слухати, що там відбувається. Спустившись, я принишк на підлозі біля дверей і став чекати, що станеться далі.

  Не минуло й хвилини, як двері вивернуло всередину від дуже сильного удару. Охоронець влетів у залу й гучно впав на один із диванчиків. Добре, що це все сон, бо ті двері розчавили б мене, як мураху. Швидко підвівшись, я глянув у коридор, у якому... Наш невідомий уже закінчував із останньою людиною, яка там залишилась. Більшість утекла, а хтось не встиг і загинув від металевої руки.

  Точно! Потрібно запам'ятати: допитати тих, хто був тут під час нападу! Чому ми не додумалися... Хтось ж із цих людей бачив обличчя нападника! Хоч краєм ока...

  Поки я стояв у заціпенінні, поглинутий своїми думками, містер Металева рука вже нападав на людей усередині будівлі. Останнє, що я встиг побачити, — це те, як Металева рука щось прошепотів на вухо Оліферу, і той відразу після цього напав на одного зі своїх робітників.

  Різко все кіно закінчилося. Стіни розтанули, декорації зникли, і я опинився в повній темряві. Схоже, скоро прокинуся. Хвилина, друга — відчуття тепла палати та м'якого ліжечка знову повертаються. На душі стає легше від думки, що все це вже закінчилося.

  Ще за пару хвилин я розплющив очі. У палаті вже було темно, і на годиннику 03:30. Схоже, це був довгий і міцний сон. Недалеко від мене я побачив прибиральницю, яка стояла спиною й тихенько щось собі наспівувала, займаючись своєю роботою.

  Потрібно було подзвонити капітанші й сказати свої припущення та те, що я бачив. Тому я покликав прибиральницю й попросив телефон. Жіночка була досить мила й з радістю дала мені подзвонити. Я набрав номер відділку й став чекати, доки візьмуть трубку.

—Доброї ночі, відділок міста Лардоф, я оператор Деніель, слухаю вас.

—Доброї ночі, телефонує Джонні Джейден із лікарні. Капітанша Юліанна є на місці? — голос оператора затих на пару секунд, мене це дуже насторожило.

—Капітанша Юліанна більше в нас не працює. Вона загинула в автокатастрофі три дні тому. Вибачте. — після чого оператор закінчив дзвінок.

  Телефон вислизнув із моїх рук. Я застиг. Дивився в стелю й не рухався... Навіть не дихав. Хвилину, другу, п'яту. Я наче не був у своєму тілі. Мої очі стали втрачати колір, і світ наче став повністю сірим.

  Вона загинула... Як, чому, хто винен, коли? Чому ніхто не повідомив мене... Чому взагалі це сталося? Боже, чому... навіщо... я взагалі нічого не розумію.