Глава 5: Зсув

  Ніч, 03:30. Я тільки не так давно повернувся від психолога та збирався лягати спати, як дзвінок капітанші порушив усі мої плани. Буквально. Але вже така робота, на жаль, із цим нічого не вдієш.
  Вибігши на вулицю, я відразу укутався в свою куртку та застебнув її по саме горло. Холодний осінній вітер у перемішку з маленькими краплями дощу, які наче дуже маленькі холодні леза, вдарялися об мою шкіру. Було дуже неприємно. Але знаєте, це допомогло мені швидко прокинутися.
  До того як спустився на вулицю, я набрав місцеву службу таксі та викликав одне. Але вже близько п'яти хвилин стою на холоді, мерзну, а таксиста як не було, так і немає. Де ж він? Юліанна знову відправила мені смс, щоб я поспішив, бо інакше мене звільнить. Але що я, блін, зроблю!? Як спішити вночі — то давай, а відправити якусь машину по мене вони не в змозі. Не подобається мені це все, потрібно заспокоїтися. Не можна злитися... не можна. Навіть не запитуйте причини, бо буду чесний: я не знаю. Десь якісь спогади в моїй підсвідомості хочуть прорватися наверх, але нічого не виходить. Тому я просто відчуваю, чогось робити не варто. На це є причина, але поки вона нам не відома. Можливо, за пару сеансів із психологом я згадаю. Сподіваюсь.
 Але знаєте, я дякую Юліанні за те, що змусила мене піти до психолога. Хоч на секунду, на маленьку секунду я відчув щось... знайоме, добре по-своєму, і це варте тих грошей, що я плачу.
  Моїм роздумам завадило світло фар, яке наближалося до мене все ближче й ближче. Я затамував подих, очікуючи, що далі станеться. Але той, кого я побачив на місці водія, мене заспокоїв. Це був Валаам! Коли машина зупинилась біля мого під'їзду, я підійшов ближче й привітався.
—Вітаю, детектив Валааме! Яким вітром занесло вас сюди? — я насправді був дуже здивований, чому він тут. Не думаю, що Юліанна відправила, вони, схоже, ворогують. Можливо, випадковість, а можливо... Звідки він знає мою адресу?
—Привіт, Джонні! Я ось їхав на виклик, дорога йшла через цей двір. Випадкова, але дуже приємна зустріч сталася. Вас підвезти? — голос його був приємний та м'який, наче в бабусі. Я думаю, він знає, що робить, але крутити носом немає часу.
—Так, буду дуже вдячний! — швидко та без роздумів відповів я.
—Тоді прошу, сідайте спереду. Познайомимося ближче та поговоримо про все. — Поки Валаам договорював речення, я вже сидів на передньому сидінні. Детектив усміхнувся, ввімкнув пічку, щоб я зігрівся, і ми рушили в дорогу.
  Машина детектива була велика, схожа на джип. Або щось типу того, не розбираюся сильно в машинах. Ділю їх на красиві, середні та некрасиві. Машина Валаама більше підходить десь між середньою та красивою. Сидіння всередині були дуже м'якенькі, шкіряні. У машині по кутках знаходилися динаміки, які дозволяли звуку бути всюди. Так музика звучатиме набагато приємніше. Щодо музики... Вона була трохи дивна, але дуже заспокійлива. Настільки, що разом із теплим, приємним повітрям із пічки та м'якими сидіннями створювала ідеальне місце, щоб добре й міцно... поспати. Мої повіки заплющилися, і я провалився у міцний сон.
  Дощ ставав усе сильнішим, але я його вже не чув. І снився мені дивний сон, чимось знайомий. Картинка не була чітка. Я тримав когось за руку. Але це не було агресивно, радше ніжно. Рука була жіноча, мені знайома. На дотик — рука молодої жінки. Можливо, моєї матері... Мати... Я її не пам'ятаю. Сон різко закінчився, і я повільно розплющив очі, оглядаючись навколо.
—Де я? — ще не повністю прокинувшись, запитав я. Але Валаам тільки тихо засміявся й помахав мені однією рукою. — А, точно. Довго я спав?
—Та ні, хвилин 15 приблизно. Нам ще десь стільки ж їхати. Хотів запитати в тебе, Джонні, прямо: чи довіряєш ти своїй керівниці? — Десь підсвідомо я очікував це питання, але не хотілося його чути взагалі.
—Чесно, я не можу цього сказати. Її реакція на вас... Була дивною. Ви з нею були знайомі?
—Так, але давно... Дуже давно.
—О, а чому ви посварилися?
—Ще не прийшов час, щоб ви дізналися це, Джонні. Але скажу одне: будьте дуже обережні та робіть правильний вибір. Ось ми і на місці! — не давши мені оговтатися й хоч щось запитати, Валаам висадив мене з машини, додав навздогін: — До психолога більше не ходи, так безпечніше — і поїхав, залишивши мене в ступорі.
  Звідки він знає про психолога? Що відбувається?! Я дуже сильно заплутався. Упорядкувавши думки й витерши чоло від крапель дощу, я оглянувся навколо. Перше, що кинулося в очі, — це велика неонова вивіска, на якій було написано: Клуб чоловічого дозвілля "Темний кіт". Поки я сюди добрався, то вже й забув, з якої причини сюди їхав. Юліанна, напевно, вже зачекалась мене. Струсивши краплі, я попрямував ближче до входу в клуб. Скляні двері, які, схоже, колись мали гарний візерунок, зараз — тільки порожня металева рама та купка розбитого скла на підлозі. Пригнувшись, я пройшов під поліцейською стрічкою та увійшов в основний коридор.
  Усе виглядало розкішно, коли воно було ціле... Схоже, у цьому коридорі раніше стояв великий охоронець біля дверей і слідкував за квитками. На стінах та на підлозі я побачив чіткі вм'ятини. Наче десь по центру цього коридору відбулася серйозна бійка. Два чоловіки: один нижчий і худіший, але з сильним ударом, та інший — високий, на таких ще кажуть "шафа". Поки я розглядав місце початку злочину, з основної зали вже вийшла Юліанна, щоб мене зустріти.
—О! Ти тут, рада, що вже є. Як думаєш, що тут сталося? — маленька перевірка від капітанші.
—Я думаю, усе почалося з бійки.
—Бійки? — дівчина здивувалась. Схоже, я хоч трохи уважніший за мого боса.
—Дивіться, — мій палець показав на першу вм'ятину на підлозі. — Видно чіткий слід у дерев'яній підлозі. — Підійшовши ближче до вм'ятини, я вирішив показати наочно, що маю на увазі. Ставши на потрібне місце, я почав розповідати свої думки. — Тут стояв хтось, схоже, нападник, можливо. По тому, що тут залишився настільки чіткий слід на дерев'яній підлозі, можу сказати, що він дуже фізично... міцний! Тому що я підозрюю, що відбулася сутичка з охоронцем, але охоронець не зміг його навіть зрушити з місця. Ось! — Поки капітанша думала над моїми словами, я почав розуміти, що надто чітко й без проблем стою у вм'ятині. Юліанна також це побачила. Хотілося щось сказати, але не встиг навіть слова вимовити, як відчув, що капітанша штовхнула мене в груди.
  Світ наче замовк на пару секунд, даючи час мені подумати. Чому вона це зробила, я спочатку взагалі не зрозумів. Але краєм ока побачив, як відчинялися двері за її спиною. Думаю, хтось із поліцейських. Добре... Я заплющив очі й підготувався до майбутнього падіння на дупу. Але обійшлося. Намагаючись полегшити падіння, я виставив ноги з ями. Тієї ж миті Юліанна схопила мене за руку. Світ знову почав дихати, і все повернулось до норми.
  З-за дверей вийшов статний чоловік років 30+. Я підвівся на ноги й привітався з ним. Це був заступник капітанші: Вільям Дон. Чоловік потиснув мені руку в знак знайомства. Хватка його була дуже сильна... Ненавиджу такий тип людей. Привітайся ти нормально! Ні! Треба руку ламати іншій людині. Слава Богу, заступник не був із нами довго. Перекинувшись парою слів із капітаншою, він попрямував до виходу, а ми пішли в основну залу.
  Щойно я ввійшов туди, дуже поганий запах ударив мені в ніс. Затиснувши носа, я постарався прийти до тями й не показати свою вечерю. За якихось 30 секунд я вже був в змозі рухатися далі. Але щойно підняв голову, жах охопив мене. Велика, колись красива зала з дерева та каменю була вкрита бризками крові й тілами. Багато крові й багато тіл... Дуже багато. Я ніколи такого не бачив.
—Що думаєш, Джонні? Цікава твоя думка, — звернулась до мене капітанша. Щось у такому безладі думати було важко, але потрібно було щось сказати, бо ще звільнять.
  Я підійшов до одного з тіл і підняв білу накидку. Це була дівчина, років, можливо, до 25, не впевнений. Її обличчя було повністю розбите. Один чи два удари максимум. Але удари були досить сильні.
—По цій жертві ми можемо сказати, що наша теорія про металеву руку була правдива. Жертва загинула від одного чи двох ударів, але удари були досить великі та сильні. І по тому, що ми побачили в коридорі, можна сказати, що нападник не був великої статури. Я б сказав, навіть досить худорлявим. Ось. — Закінчивши розповідь, я повернувся на свою колишню позицію. Юліанна тільки усміхнулась і ніжно поплескала мене по плечу.
—Молодець, малий. Проста перевірка, так скоро й судмедекспертом станеш. — я навіть трохи зрадів.
  Ми по черзі підходили до кожного тіла й оглядали його. Всі жертви різні: чоловіки, жінки, які ніяк між собою не пов'язані. Різний вік, робота, місця проживання. За пару хвилин ми дійшли до тіла ще однієї дівчини. Щойно ми стали її оглядати, я відчув сильне відчуття дежавю. Наче я і цю дівчину бачив колись, і наче я вже бував тут, уже бачив ці трупи й те, що буде далі. Дивно. Капітанша також це помітила, було видно по її погляду.
—Хтось знайомий? — тихо запитала Юліанна.
—Та наче... але я не впевнений.
—Зрозуміла.
  Ми вже хотіли йти далі, як я побачив слід від тіла, яке тягли в сторону підвалу, думаю.
—А що там?
—Підвал, а що? — трохи здивувалась дівчина.
—Ви були там?
—Так, нічого цікавого. Тільки вино та алкоголь.
—А ось це, — я показав на маленькі сліди крові, які простягались від зали до підвалу.
—А їх тут не було! — Дівчина дістала пістолет і пішла вперед, я за нею.
  У підвалі було досить сиро й темно, тому я підготував ліхтарик. Чим далі ми проходили, тим більше було крові й тим дивніші звуки ми чули. Ми дійшли до кінця підвалу. За бочками з вином сидів якийсь чоловік.
—Вибачте, сер? Із вами все добре? — запитала Юліанна, направивши на нього зброю. — Сер? — чоловік не відповідав, але перестав видавати дивний звук. Різко він поглянув на нас. Його підборіддя було в крові, очі порожні, а в руках він тримав чиюсь руку.
—Містер Оліфер! — скрикнула Юліанна. Схоже, він був їй знайомий.
  Чоловік закричав і стрибнув на капітаншу, поваливши її на землю. Побачивши це, я швидко схопив його й відкинув у сторону. Але чоловік не збирався так просто здаватися. Він швидко підвівся й знову пішов в атаку на нас. Я встиг прикритися рукою, але він вп'явся зубами в неї й почав гризти її, наче лев, а не старий чоловік. Біль була неймовірна. Я пробував розтиснути його щелепу, але не виходило. Усе, що залишалося, — це схопити зброю із землі й застрелити його.
  Гучний звук пострілу розлігся по всьому приміщенню, було чути, як багато людей біжать до нас. Капітанша вирвала з моїх рук зброю й швидко протерла її краєм футболки, щоб стерти мої відбитки. Голова почала йти обертом, і я впав на землю. Останнє, що вхопили мої очі, — це купа полісменів, які забігли в підвал. Я відключився.
  Фонові звуки, якісь розмови людей і щось яскраве. Я розплющив очі й побачив повністю білу стелю та стіни. Оглянувшись навколо, зрозумів, що я в лікарні. Коли я повністю прокинувся, прийшла різка біль у руці. Відкинувши покривало, від побаченого я мало не повернувся назад у кому. Вся моя рука була вкрита бинтами, які вже були не білі, а темно-червоні від тієї кількості крові, що засохла на них. Я ще пару хвилин повертав себе на землю й намагався вирівняти дихання, після чого заплющив очі й спробував заснути. Це все просто страшний сон...
  Тим часом в одному з маленьких кафе Валаам сидів, попивав каву, читаючи якусь дивну, але красиву газету. На його телефон прийшов дзвінок від Мафандріеля.
—Привіт, Валааме. Я бачу, щось відбувається не за сценарієм. Я попрошу тебе дещо підправити. — Після цих слів Мафандріель розповів Валааму план. — Вона за 10 хвилин буде їхати повз місце, де ти знаходишся. Перехопи її.
—Зрозумів.
  Закінчивши розмову, Валаам елегантно склав газету й поклав собі в кишеню. Після чого покинув заклад і попрямував до дороги. Зупинившись, він став дивитися на кожну машину, яка проїжджала повз нього. Через 10 хвилин, як і казав Мафандріель, машина Юліанни проїхала біля Валаама. Побачивши це, рука Валаама засвітилася жовтим полум'ям. Видихнувши, він махнув рукою услід машині й опинився відразу в салоні. Юліанна навіть не встигла якось зреагувати. Валаам поклав їй на плече руку, яка засвітилась червоним полум'ям. Юліанна зціпила зуби, щоб стримувати крики болю. Різко крутнувши кермо, вона вилетіла з моста, який вів із міста. Машина полетіла в провалля...