Глава 4: Десь на межі звичайного

— Зрозумів, — психолог усе занотовував і занотовував за Джонні. А за годину розмов та записів чоловік уперше відставив свою ручку в сторону та звернувся до пацієнта. — У вас дуже... цікавий випадок, я б сказав, навіть унікальний, який трохи заводить мене в глухий кут. Але давайте ми з вами зазирнемо в минуле.

—Минуле? — перепитав Джонні.

—Так! Настільки далеке, яке ви тільки можете собі уявити. Перший корінь проблеми. Пригадайте вашого першого друга.

—Першого друга... — хлопець відкинувся на спинку крісла та поринув у роздуми, очима розглядаючи все навколо. — О! — Джонні різко підняв голову й глянув на психолога. — Був у мене один друг, ще десь років у... 3 чи 4?

—Як ви познайомилися? — запитав психолог радісно й навіть трохи захоплено. Наче він згадав, де залишив свої ключі, які давно шукав.

—Я точно не знаю. Він просто з'явився в моєму житті. Наче так і треба було. Він був мого віку... — Джонні на пару секунд задумався, а після чого не дуже впевнено відповів: — Він боявся моєї матері. Він часто приходив у мою кімнату, коли я був один. Залазив через вікно. Але коли моя мама кликала мене чи заходила в кімнату, він ховався. То під ліжко, то в шафу, то взагалі за моєю спиною. Він ніколи не розповідав причини такої поведінки. А це трохи засмучувало, моя мати була гарною жінкою.

—Вибачте, Джонні, була?

—Її вбили, коли мені було 7 років, — серйозно відповів Джонні й перевів погляд на камін у кабінеті психолога. — Але після смерті матері... Він зник. Я ще бачив його один раз у житті, але не більше.

—Цікаво, — коротко й сухо відповів психолог і повернувся до записування фактів, узявши блокнот назад до рук. — Розкажіть мені про свої підліткові роки.

—А їх не було.

—Не було? — здивовано запитав психолог.

—Так. Усе, що я пам'ятаю зі свого минулого, — це дитинство, смерть матері, агресивну бабусю й усе. Далі все було туманно. — Після того як Джонні закінчив розповідь і повернувся в комфортну позу, психолог серйозно задумався. Підвівшись із крісла, він пішов до свого каміна підкинути пару дров. Потім пішов до своєї квітки, яка стояла на маленькому столику недалеко від каміна, та полив її. За пару хвилин він показав пальцем на Джонні, а потім на великий диван у кінці кімнати й попросив лягти.

—Спробуємо так. Заплющте очі та сконцентруйтеся на тому, що навколо вас. Наприклад: звуки, предмети, які запам'ятали, кольори, які кидалися в очі. Потім почніть згадувати минуле, те, що для вас пов'язане з якоюсь річчю чи кольором.

—Спробуємо, — Джонні ліг на диван і заплющив очі.

 Перше, що йому спало на думку, — це червоний килим, який був посеред кімнати. Він нагадав йому кров... У голові Джонні промайнула сцена, якої він наче ніколи й не бачив: він був прив'язаний до якогось столу. Усе навколо було дуже яскраво-біле. З його вен дуже швидко виходила кров. Спогад закінчився. Джонні хотілося дуже розплющити очі, тому що те, що він побачив, відчувалося йому таким реальним. Але він цього не зробив. Він продовжував думати. Йому це навіть сподобалося.

  Далі він згадав про пишні, гарні вуса психолога та контрастну лисину, на яку наче в дзеркало можна дивитися. І тут з'явилась нова сцена. Чоловік, який тримав його за руку й кудись направляв. У нього була дуже схожа лисина. Але те, що відбувалося в тій сцені, не було з добрим наміром. Його тягнули проти його волі. Він не хотів цього взагалі. Джонні вигукнув:

—Відпусти мене! — і відразу прокинувся від цих слів.

  Важке дихання, і піт виступив на його чолі. Поки психолог здивовано дивився на пацієнта, той віддихувався, приходив до тями. За пару хвилин Джонні стало легше. Він підвівся з м'якого дивана й радів! На його обличчі була щира усмішка.

—Дякую вам! — вигукнув він і, схопивши речі, побіг до дверей.

—За що? — здивувався психолог.

—Я вперше за останній час згадав, як відчувати! — після цих слів Джонні покинув кабінет і попрямував додому. Своєю чергою психолог тільки додав нові факти в блокнот і роздумував над тим, як правильно лікувати свого пацієнта.

  Тим часом місто вже заснуло. Ніч і зорі були навколо. Хтось спав, хтось дивився фільми або повертався з роботи. А Валаам сидів на даху одного з будинків і так само споглядав на свою руку. Синє, яскраве сяйво, наче вода, виходило з його руки. Детектив був дуже зосереджений, навіть не помічаючи краси навколо. За пару хвилин його телефон задзвонив. Це був усе той самий чоловік, що й раніше. Валаам прийняв дзвінок.

—Ну що там, Валааме? Як Джонні? — чистий і прекрасний голос пролунав із телефону.

—Пане Мафандріель, Джонні почувається краще, ніж у минулі рази. Він пішов до психолога. — Пару секунд була тиша, а потому голос знову озвався:

—Це буде для нас проблемою?

—Я не думаю, пане, — заперечив Валаам.

—Джонні почав згадувати? — запитав Мафандріель. Валаам своєю чергою деякий час сидів мовчки, наче думав, чи варто казати правду.

—Ні, пане Мафандріель, Джонні нічого не згадав, — упевнено відповів Валаам.

—Добре. Буду чекати наступних звісток, слідкуй за ним, — спокійно відповів Мафандріель і закінчив розмову.

  Валаам підвівся на ноги й струсив із себе пил.

—Джонні... бідний мій Джонні, що ж нам з тобою робити? — сказав у нікуди детектив і, поклавши телефон у кишеню пальта, розтанув синім сяйвом у повітрі.

  Різкий дзвінок розбудив капітаншу.

—Вбивця знову себе показав? Я зрозуміла, скоро буду. — Знову вбивство, і капітанша швидко збиралася на виклик. Почистила зуби, вмилась і, на ходу застібаючись, покинула свою квартиру й побігла до машини.