Глава 3: Крихти

Машина рушила, і ми покинули територію маєтку, де відбувався похорон. Більшість людей також роз'їхались по домівках. Тільки деякі, найближчі до загиблих, направилися за священниками на місце поховання. Мені навіть важко уявити, що вони відчувають. Чесно кажучи, я не пам'ятаю своїх батьків. Дитинство пройшло наче в тумані, а підліткових років ніби й не було — темрява. Як би не намагався згадати. Тому на цю тему я не відчуваю нічого.
  Поки я був поглинутий думками, наша машина вже виїхала на трасу — рівненьку, гарненьку дорогу. Я дивився в землю, на свої ноги та практично не бачив дороги. Але різке зникнення відчуття тряски машини дало мені зрозуміти, де ми є. Піднявши свій погляд, я глянув на капітаншу. Погляд її був холодний, навіть трохи мертвий. Дівчина інстинктивно керувала машиною, наче робот. Думаю, вона також про щось думала.
  Ось дивився я на неї та згадував той момент, коли вона вперше зустрілась з Валаамом. Щось тут не так. Вона дивилась на нього, наче на дуже давнього ворога. Але вона не могла його згадати. Наче дві сім'ї, які ворогують із давніх часів, але вже й навіть не пам'ятають, чому вони ворогують.
  — Джонні! — різке звернення від дівчини збило мене та переплутало всі думки.
—Так? — сподіваюся, нічого, що я на неї так пильно дивився.
—Ти давно знайомий із цим... Валаамом? — голос був холодний та дуже тихий.
—Та ні. Ми познайомились, власне, на похоронах. Гарний чолов'яга, хоч і трохи дивний, — я намагався якось розрядити напругу в повітрі.
—Не рекомендую з ним водитися. Він щось приховує, — Юліанна, наче мати, спробувала мене насторожити. Але я прекрасно розумію, що не тільки він приховує щось, але й ви.
—Зрозумів? — пригрозила мені дівчина. Я тільки порухав головою на знак згоди.
  Ще трохи — і ми під'їжджали вже до місцевого кафе. На вулиці темніло, і придорожні стовпи починали світитися. Юліанна припаркувала машину на стоянці, і ми, захопивши наші записи, покинули машину, зайшовши в кафе. Усередині було освітлено та комфортно. Підлога викладена плиткою в біло-синьому візерунку. Попереду дверей була велика, довга стійка, де можна було зробити замовлення. По ліву та праву сторону від мене знаходилися столики біля вікон та елегантні, трохи старенькі дивани. Людей було зовсім мало в закладі: касир та офіціант в одній особі, кухар, якого можна було побачити з маленького віконечка, що знаходилося за касиром, і в кінці закладу якийсь підстаркуватий чоловік, який вечеряв картоплею фрі.
  — Я плачу, молодший. Іди займи нам місце.
Я послухався та направився до першого ж столика,який вхопило моє око. Другий від дверей. І недалеко від виходу, і по спині не буде дути, якщо хтось зайде. Я примостився на диванчику та став ввічливо очікувати, розгортаючи та перечитуючи записи. За пару хвилин підійшла Юліанна й сіла навпроти, дістаючи з невеликої сумки свої записи.
  — Так, — дівчина почала розмову. — Що в нас є? Те, що я чула, і те, що мені розповідали, сильно не дало результатів. Одні кажуть одне, інші — інше. Але один хлопець розповів мені дещо цікаве. — Я підсунувся ближче та нагострив вуха. — Його сестра, яка була на вечірці, подзвонила йому під час нападу. Вона знаходилась на поверх вище і, напевно, остання, хто був там живий. Хлопець показав мені запис із свого телефону. Ось, власне, запис.
  Юліанна дістала свій телефон і ввімкнула його:
—*Допоможи мені! Тут якийсь дивний чоловік... * (нерозбірливо) *...дуже багато трупів, крові... * (нерозбірливо) *
Після чого було чути гучне падіння та крик,дзвінок закінчився.
  — Тепер ми знаємо, що хоча б чоловік це зробив. Але що ще ми можемо почути на цьому запису? — ми з Юліанною почали переслуховувати запис раз за разом. Сповільнювали, пришвидшували, слухали частинами. Люди приходили в заклад і йшли, а ми все ще розбирали запис. Це єдине, що в нас є. Маленькі крихти, які можуть привести нас до розгадки. За якийсь час (я не слідкував, буду чесний) ми виокремили ще пару зачіпок із цього запису та нарешті залишили його в спокої.
  — Ось що ми знайшли, — Юліанна відклала телефон і почала дивитися в блокнот, куди записувала всі дивні речі, що були почуті. — Коли дівчина тільки почала розмову, у всьому тому хаосі, перед кожним падінням людей чи речей можна почути, як нападник схибив. І тоді... — дівчина трохи нахилилася до мене, наче хоче розказати всі секрети всесвіту, — гучний звук, який, схоже, стався від удару об стіну та падіння каміння на землю. — Після чого вона переможно сіла назад, спершись зручніше на спинку дивана. — Що ти думаєш про це, Джонні? Є ідеї, як нападник міг розбити бетонні стіни?
  Запитання капітанші трохи вибило мене з заціпеніння.
—Його рука була металева, — різко й гостро, навіть не роздумуючи, відповів я. Слова наче самі вилетіли з мого рота, наче пташки, яких тільки випустили з клітки.
Юліанна тільки спокійно записала теорію на нову сторінку блокнота.Тим часом я намагався осмислити свою теорію самостійно. Чому я сказав, що в нього металева рука? Можливо, я просто сказав перше, що спало на думку? Можливо, той дивний чоловік із металевою рукою так мені запам'ятався тоді в автобусі, що я просто вписав його сюди, не думаючи...? Не знаю.
  Інстинктивно я сперся на руки й став поглядати у велике вікно. З нього можна було дивитися на стоянку біля кафе та автостраду. Стоянка взагалі нічим не відрізнялась від інших. Тільки невеликий паркан навколо кафе виділяв її. По дорозі їхала машина, яка привернула мою увагу. Хоча, наче була звичайна машина, але я встиг розгледіти кожну подряпину, кожну смітинку на цій машині, кожен камінчик під колесами. Наче час сповільнився навколо мене. Мої очі піднялися, і погляд прикипів до водія. Той самий плащ, та сама металева рука, тільки вже за кермом. Я не думав про те, що знову бачу цього дивного чоловіка. Я думав про те, де він узяв машину? Але за пару хвилин Юліанна повернула моє відчуття часу в норму.
  — Джонні, звісно, ми в тебе це вже питали, але так, для довідки. Скажи, чи є в тебе якісь мотиви вбивати своїх колег? Бо, як я знаю, ти їх не любив.
—Ви мене досі підозрюєте, капітаншо? — ні, я не злякався, я очікував, що рано чи пізно вона це запитає.
—Ні, — чітко відповіла вона.
—Ну, тоді добре. Чи були в мене мотиви? — я почав театрально поринати у свої думки. — В мене були мотиви злитися на них, але навіть не на всіх, тільки на деяких. Але щоб убити — то ні. Я слабенький фізично. Мене будь-яка дитина може побити, буду реалістом. А про пробиття стіни то взагалі мовчу.
—Ну, тоді добре, — додала Юліанна.
  Ми ще трохи посиділи, поговорили досхочу, і, закінчивши нашу їжу, зібрались та направились до машини.
  Покинувши кафе, яскраве світло ліхтаря засліпило мене на долю секунди. Цей ліхтар, напевно, один із найяскравіших ліхтарів, які я тільки бачив. Але він був на цій стоянці один. Ми швидко дійшли й сіли в машину. На вулиці вже було холодно. Можна було відчути контраст між холодним, мокрим вітром зовні та теплою, прогрітою машиною. М'якеньке сидіння розслабило мою спину. Дивани в кафе були не з м'яких.
  За пару хвилин ми рушили. Юліанна везе мене додому, а сама їде у відділок документувати все, що сталося, і все, що ми надумали. Поки ми тихо, мовчазно їхали, я споглядав у вікно. Не було видно практично нічого. Тільки іноді такі швидкі, наче феї, фари пролітали за вікном. Іноді я задавався питанням: а що я взагалі тут роблю? Я ж не хочу нічого з цього. А іноді я думаю навпаки. Наче дві, або навіть три різні людини в мені борються за те, щоб нав'язати свої думки.
  Я перевів погляд на Юліанну та вже хотів запитати, чи не знає вона гарного лікаря. Але мені наче хтось закрив рота рукою. Слова, які так хотіли вилетіти, залишилися тільки думками та бажаннями.
  Близько за пів години Юліанна довезла мене додому. Ми попрощалися та розійшлись. Я піднявся по все тому самому під'їзді до своїх старих дверей та старої квартири на четвертому поверсі. Відчинивши двері, я повернувся в свою квартиру. Таку саму сиру та непримітну квартиру.
  Поки я був поглинутий у вічні думки, переодягався та вперше чистив зуби. Схоже, дівчата на мене добре вплинули. Або це все роблю не я. Якась інша особистість. Закінчивши з ванною рутиною, я підійшов до шафи та почав переодягатися. У той час, як я стягував із себе красиво накинутий галстук, різке слабке печіння відчулося на моєму правому плечі. Подібний, дивний біль змусив мене пришвидшитися зі зніманням одягу. Роздягнувшись, я глянув на причину печіння.
  У мене з'явилося тату! Звідки? Коли? Невже провали в пам'яті настільки великі? Я став оглядати тату в дзеркалі шафи.
[ https://kept.com.ua/mvXh/Untitled157_20260210195056.png ]
(як виглядає тату)
  Але знаєте... За пів години розглядань мені вже стало не цікаво, і я просто ліг спати.
  Тим часом Валаам сидів у якійсь старій, згорілій будівлі та дивився на свою руку. Синє сяйво виходило прямо з неї, наче якась ангельська сила. Детектив був на дзвінку з тим самим невідомим чоловіком, який говорив чисто, якісно й так по-доброму, що можна було заснути.
  — Ти знайшов його? — ніжно запитав голос із телефону.
—Так, мітка на ньому. Тепер я в змозі його оберігати, — чітко й офіційно відповів Валаам.
—Добре. Цього разу не підведи. Ще раз це все проходити я не дуже хочу, — після чого дзвінок обірвався, а за пару хвилин і синє сяйво з руки Валаама зникло.
  — То ви кажете, що не пам'ятаєте, як зробили тату, пане Джонні? — ввічливо запитав чоловік.
—Ні, воно з'явилося наче з повітря! — Джонні заперечував і стояв на своєму.
—Зрозумів, — психолог був ввічливий і просто спокійно все записував за своїм пацієнтом. — А що було далі, на наступний день?
  Перевівши подих, Джонні випив пару ковтків води і, сівши зручніше, продовжив свою розповідь.