Глава 2: Осліплення

На годиннику пробила 12:00. День сьогодні був досить похмурий та холодний. Легенький дощ бив у мої старі шибки, наче якась дивна мелодія. Своєю чергою, я стояв коло новенької шафи, яка знаходилась впритул до стіни в моїй спальні та прихожій в одному флаконі, і робив вибір між темною краваткою та темною краваткою з візерунком. У мене їх було всього дві. Більше не бачу сенсу мати. За пару хвилин я все ж визначився... Темну! Швидкий закид на шию, легенький вузлик — і вона сидить уже як треба, наче на якесь весілля. Ця краватка занадто гарна для мене... Ви не подумайте, я люблю себе, але я реаліст. Темна краватка, темна сорочка, штани, піджак. І... Готовий! А власне, я збираюсь на похорон. Не люблю похорони, та й взагалі ніколи на них не бував. Не розумію цього. Людина вже мертва, яка різниця, як її проводжають.
  Роздумуючи про це все, я театрально примостився на ліжку, яке стояло близько до шафи та правої стіни. Мої очі ковзнули по моїй уже давно знайомій кімнаті, і думки знову заполонили голову. Знаєте, коли я помру, просто кремуйте мене та розвійте попіл за вітром. Як на мене, це найкраща з можливих смертей. Але іноді в моїй голові бувають думки: «А що, якщо я не загину?» Чи «Що, якщо життя закине мене в безкінечну петлю? І я буду проживати ці моменти знову і знову...» На секунду мої думки перебило відчуття дежавю. Знаєте, коли ти думаєш, що вже щось робив або щось бачив. Зараз у мене таке саме. Ці всі філософські думки... Думаю, таке буває. Ну гаразд.
  Глянувши на годинник, побачив, як маленька секундна стрілка доходила до великої цифри 11. За пару хвилин повинна прийти Юліанна. Розповідаю, хто це. Після інциденту в особняку минуло вже близько тижня. Поки все там прибрали, поки вся ця документація і таке інше. У цей час я відпочивав. Узагалі нічого не робив, навіть за межі спальні не завжди виходив. Одного дня до мене постукала поліцейська. Оскільки я, на жаль, також працював у компанії, мене викликали на допит. Що знаю, чого не знаю, чому не пішов на вечірку. Так, для поліцейських це виявилось досить підозріло. Саме я — єдиний, хто не прийшов із запрошених. Але я все розповів, що знав, і мене відпустили. Як тільки покинув відділок, мене наздогнала Юліанна. Миловидна дівчина, яка була капітаном у тому відділку, запропонувала мені роботу. Молодший помічник капітана, так вона сказала. Не впевнений, чи існує така вакансія, але я погодився. Потрібно буде бігати за нею та виконувати доручення. Платять небагато, але краще, ніж валятися в ліжку, прогинаючи його бідні, старі пружини. Тому сьогодні мій перший день роботи, привітайте мене! З ким я взагалі говорю? Сиджу на ліжку та розповідаю про щось у порожню кімнату... Це трохи лякає, якщо подумати та подбати про своє здоров'я. Але мене це не тривожить.
  Легенький, елегантний стук роздався по моїх стареньких, дерев'яних дверях.
—Джонні, це я! — милий голос капітанші пролунав з-за дверей.
Важко піднявшись з ліжка,я пошкандибав до дверей, вигукуючи, що вже йду.
—Вітаю, пані Юліанно, — вимовив я тихим і трохи заспаним голосом, хоч уже не спав, мабуть, із години восьмої.
Дівчина зайшла всередину та сердитим поглядом просканувала мене.
—Щось не так, пані? — Юліанна була нижча і трохи навіть молодша за мене. Я думаю? Але не міг до неї інакше звертатися.
—Ти хоч у дзеркало глядів?! — сердито відповіла дівчина.
Силою вона поставила мене навпроти великого брудного дзеркала в прихожій.Уже своїм поглядом я просканував свій вигляд. Юліанна вже поправляла мені нормально краватку та заправляла сорочку в штани. Як мати... Але хіба я не поправляв собі краватку? Наче поправляв, наче й сорочка гарно сиділа. Дива. Поки Юліанна приводила до порядку великого телепня (мене), я оглянув себе знову. Узагалі не змінився з часів свого випускного. Такий самий невеликий зріст, коротка дурнувата зачіска та волосся каштанового відтінку. Хіба що зі змін можу відзначити тільки кола під очима та легку депресію. За пару хвилин я вже був гарненький та красиво одягнений.
—Ну все, готовий. Спускаємось, машина чекає внизу під під'їздом, — натягнувши на себе черевики, я зачинив за собою двері та пошкандибав за Юліанною вниз.
  Вийшовши на вулицю, я оглянувся довкола. Усе той самий двір. Тільки красива поліцейська машина була диковинкою в цій картині. Сусіди, напевно, подумають, що вже дожився — поліція забирає. Але якось байдуже. Я, чесно кажучи, і не дуже знаю своїх сусідів. Ходять туди-сюди, зі мною іноді перетинаються поглядами, але імен їхніх... Я не пам'ятаю.
  Ми сіли в теплий, прогрітий салон машини. Якісні м'які сидіння, підігрів — відчувалося все дуже розкішно. Як тільки ми рушили, якісь дивні спогади намагалися пробитися в мою пам'ять. Але в них нічого не вийшло, і я сидів із нерозумінням у голові.
—Дорога буде трохи довгою, тому рекомендую тобі, молодший, трохи поспати. Бо ти виглядаєш якимось підбитим. Я переживаю, не хотілося б мені знову шукати помічника, — спокійно та з легкою добротою вимовила Юліанна, не відводячи очей від дороги.
Мені дуже захотілося запитати:«А що сталося з колишнім помічником?» — але я не встиг. Мої очі, наче під тиском, самі заплющилися. Ніколи такого не відчував. Наче мене приспали... Сон накрив мене, і я пішов у небуття.
—Нарешті він заснув. Ех... Джонні, Джонні... 
  Поки Юліанна щось казала мені, я вже міцно спав. І снився мені дуже дивний сон. Біля мене стояв той самий чоловік у плащі з металевою рукою, що й тоді в автобусі. Той самий, що побачився краєм ока в мене вдома. Він не був злий чи агресивний, він хотів щось мені показати. Навколо нас була тільки непроглядна темрява. Лише під ногами була дорога, трохи схожа на якийсь дах багатоповерхівки. Як тільки я підняв голову, яскраве світло вдарило в мої очі, засліпивши мене на пару секунд. Поки приходив до тями, міцно тримаючи очі заплющеними, навколо мене стали з'являтися звуки міста. Звичайного міста. Але вони були далеко, нижче за мене. За пару секунд зрозумів, що я не в змозі відкрити очі. Тільки звуки оточення допомагали мені орієнтуватися в просторі. З лівого боку я почув, наче хтось насильно щось ковтає, і відразу ж після цього — дуже гучний крик, від якого я прокинувся.
  Юліанна поклала руку мені на спину, намагаючись мене заспокоїти. За пару хвилин я відновив своє дихання і тільки тоді був готовий говорити та думати, де взагалі знаходжусь.
—Молодший, усе добре? Щось погане приснилося? — ввічливо поцікавилась Юліанна.
—Так, просто дуже дивний сон. Параліч був чи що... — не дуже хотілося говорити про подробиці сну.
—У будь-якому випадку, бери блокнот, поправляй одяг та ходімо опитувати людей, — зауважила капітанша й пішла в натовп. За пару хвилин і сліду її не було видно.
  Час і мені йти. Заглянувши на задні сидіння машини, я знайшов блокнот та ручку. Потроху виліз із машини, потягуючись від сну, і помаленьку пішов у натовп також, оглядаючи все навколо. Багато людей у чорному. Дуже багато, їх не порахувати. Навіть і не думав, що похорони будуть настільки великі. Але чому я дивуюсь? Від кожного загиблого мінімум по дві людини, от і рахуйте. Ще, окрім родичів, друзів та знайомих, тут був ще персонал маєтку та священники. Організувала це все одна заможна жінка (біля її маєтку ми зараз якраз і знаходимося), але імені її я не знаю. Узагалі, окрім колишнього боса, який спілкувався з одним зі священників, більше ніхто тут мені не знайомий.
  Нагостривши олівець і взявши до рук блокнот, я підійшов до однієї людини, потім до іншої. Проводив невеликий допит. Але це більше опитування, ніж допит. Питав, що бачили, що чули, що розповідали загиблі, й очима шукав Юліанну, але її ніде не було видно.
  Черга дійшла до старенького дідуся, який сидів на старій, як сам, лавці.
—Доброго дня, я Джонні Джейден, помічник капітана Юліанни Стенфорд. Можна поставити вам декілька запитань? — дідусь дивився в одну сторону і навіть не поворухнувся від моїх слів. Виглядало так, наче він статуя.
—Вибачте, пане? — присівши перед його очима, я легенько махав руками, намагаючись отримати хоч якусь відповідь. Але він мовчав — глухий номер. Як тільки я підвівся та збирався йти, старий нарешті отямився й звернувся до мене.
—Вбивця... — спочатку тихо прошепотів старий. Я повернувся знову до нього, прислухаючись.
—Повторіть, будь ласка.
—Ти вбивця! — цього разу дуже голосно вигукнув дідусь. — Я тебе бачив! Ти вбив мою онучку! Ти вбивця!
Пару чоловіків,які, схоже, були лікарями, підбігли до старого. Один із них дістав шприц і швидко вколов тому в шию. Дід заснув.
—Вибачте, пане поліцейський, він після смерті онучки всіх став називати вбивцями. Уже дуже старий він, не розуміє... — молодий хлопець, схоже медбрат, пояснював мені, що щойно сталося. Я з розумінням, ввічливо прийняв вибачення й пішов далі.
  Наступний, з ким я перетнувся, — це був мій колишній бос. Ми привіталися, обійнялися, і почалась наша розмова.
—Нова робота, Джонні?
—Так, не сиджу на місці. Допомагаю розслідувати те, через що ми тут зібрались.
—Зрозумів, зрозумів... — видно було, що йому сумно, але зі всіх сил він тримався.
—Скажіть, чи приходили тоді якісь люди, які здавалися дивними або просто вам не знайомі?.. — бос задумався.
—Тільки знав своїх із роботи, а більшість людей не були мені знайомі — молодь. — Бос тільки знизав плечима.
  Поки ми розмовляли, люди сходилися до столів. Схоже, скоро священники почнуть свою проповідь. Потрібно було знайти собі місце, де присісти. Мій погляд оглядав усе навколо, аналізуючи та шукаючи, де примоститися. На краю одного з довгих столів я побачив чоловіка, який мене чомусь зацікавив. Його зовнішність виділялась із натовпу. Коротке, охайно зачесане волосся темного кольору. На обличчі тільки легенька, невелика борідка та шрам — шрам, який проходив крізь ліве око. Але незважаючи на поранення, око працює добре. З одягу в нього був довгий кавовий плащ, який елегантно лягав на тіло, на руках у нього були шкіряні темні рукавиці. Він мені здався знайомим. Наче ми вже зустрічалися.
  Біля нього якраз було вільне місце на старенькій лавці. Зрушивши з місця, я залишив на розм'яклій землі слід від своїх чобіт. Підійшовши ближче до чоловіка, я привітався та запитав, чи вільно біля нього. Чоловік, щойно побачивши мене, на секунду примружив свої очі, ніби перед ним постало саме сонце. Але потім він привітався у відповідь і дозволив присісти.
  Почалась проповідь, тому всі люди сиділи тихенько. Ніхто навіть не схлипнув. Тим часом я рахував, скільки тут людей. Усіх порахувати не вдалося, але якби їх помістити в одну багатоповерхівку, то потрібно було б поверхів з п'ятнадцять точно.
  За пів години священники закінчили, і люди почали їсти. Але мені було не до їжі — на диво, у мене з Валаамом зав'язалась гарна розмова. Валаам — так звали чоловіка, біля якого я сидів.
—У вас цікаве ім'я, — зауважив я. — Ви не з цих країв?
—Так, друже мій. Я приїхав із-за кордону за програмою обміну свого часу та вирішив залишитися тут жити. Джонні, ви поліцейський?
—Саме так.
—Я бачу колег здалеку.
—О, — це трохи здивувало мене.
—Я детектив. Думаю, ми тут зібралися в одній і тій самій справі, — додав Валаам.
  Це досить цікаво. За секунду до нас підбігла Юліанна, вигляд у неї був стурбований.
—Я тебе шукала. Познайомся, Валааме, це Юліанна, моя керівниця. Юліанно, це Валаам, детектив, який також розслідує справу в маєтку.
Щось не так.Капітанша та детектив дивилися одне на одного пару секунд, не рухаючись. Ніби два вороги знову зустрілись. Валаам наважився перший простягнути руку, щоб привітатися, але своєю чергою Юліанна тільки сховала свої руки в кишені.
—Рада знайомству, — холодно й сухо відповіла дівчина. — Джонні, нам пора вже їхати, — трохи грубим тоном вимовила Юліанна.
—Ну... Схоже, мені вже пора йти, — сказав я, піднімаючись із лавки.
Валаам підвівся і,взявши мене за руку, притягнув до себе й обійняв. Скинувши рукавицю на іншій руці, він поплескав мене по плечу. Легке печіння відчулося на місці його дотику. Сильний чолов'яга.
—Друже мій, будь дуже обережним. Ми ще зустрінемося, я обіцяю, — прошепотів детектив мені на вухо й зник у натовпі, залишивши мене з цією дивною інформацією.
  Я пару секунд ще стояв у нерозумінні, але повторний крик Юліанни повернув мене на землю, і я побіг до машини. Капітанша вже сиділа в заведеній машині й трохи сердитим поглядом спостерігала за моїми спробами швидко бігти. Не люблю я біг, та й не вмію цього правильно робити. Стає важко дихати, і завжди падаю. І треба було тільки загадати, як різко одна з моїх ніг поїхала вперед, і я впав спиною в болото. Капітанша не стрималась, побачивши це, і її серйозне обличчя пом'якшало. Дівчина ледь-ледь стримувала сміх. А я тільки лежав на холодній, брудній землі й дивився в небо. Вперше за весь тиждень на небі не було жодної хмаринки! Легенький, не властивий мені сміх вирвався з моїх губ. Це дуже здивувало й трохи навіть налякало мене.
  За пару секунд мій вид на небо закрила рука, яка простягалась мені на допомогу. Міцно схопившись, я піднявся на ноги з болота й побачив чоловіка в плащі. Від чого ледь знову не впав, але Юліанна мене підхопила.
—Я ж не така страшна, молодший... — обурено сказала Юліанна.
Чоловіка в плащі не було,мені допомогла піднятися капітанша. Схоже, я сильно вдарився головою.
—Вибачте! Просто від удару голова закрутилась.
—Зрозуміло. — Дівчина дістала з багажника рушник і кинула мені, щоб я витерся. — Витирайся, та й поїхали перекусимо, потрібно обговорити все, що тут бачили.
—Зрозумів, бос! — я почав обтиратися та залазити в машину.
  Тим часом Валаам уже покинув територію маєтку. Чоловік просто йшов трасою навпроти лісу, а коли відійшов на потрібну відстань, дістав телефон. Телефон був, напевно, ще старіший за Джонні. Дивно, як взагалі він працював. Детектив набрав номер і подзвонив. Пару гудків — і в трубці почувся прекрасний, ніжний, наче ангельський голос.
—Ти знайшов його, Валааме?
—Так, пане! Джонні тепер під пильним моїм наглядом, — схоже, розмова з босом.
—Але є ще дещо... — трохи невпевнено додав детектив.
—Не бійся, сину мій, кажи. — Голос був спокійний і чистий. Цей голос можна було слухати вічно.
—Юліанна також тут, — швидко та коротко вимовив Валаам.
Голос із телефону зачекав пару секунд,а потому сказав:
—Зрозумів, залишаю її на тебе. Впораєшся?
—Так, пане! — після чого невідомий завершив дзвінок.