Глава 1: Я прокинувся

Ранок. Стрілка настільного годинника пробила 6:30, потрібно прокидатися на роботу знову. Як тільки я підняв свої повіки, в голові відлунням відчулась дуже дивна біль, наче моя голова більше не належала мені. Але від роботи, на жаль, нікуди не дітися. Потрібно терпіти і підніматися знову і знову... Кожен день.
  Нічого нового, як завжди: ранкова рутина — умивання та чистка зубів, душ, на сніданок чай з бутербродом. Хліб, масло, шматочок ковбаси та недорогий сир. На диво, сьогодні бутерброд був смачніший, ніж раніше, наче щось змінилося в розпорядку, в рутині. Але, на жаль, усе те саме.
  Я смакував своїм сніданком та розглядав свою кухню так, наче ніколи в житті її не бачив. Зеленого колору стіни, які вже від часу трохи облупились та вкрилися тріщинами, наче свіжий лід, на який наступили зранку. Стіл, за яким я снідав, стояв прямо по центру кімнати. Трохи незручно, але й щось рухати бажання в мене сильного не було. Як поставив його сюди, як заїхав у квартиру, так і стоїть із тих часів. Напевно, він уже присох до того старого ламінату. По ліву сторону біля входу до кухні стояв невеличкий холодильник. Він тут, напевно, ще з часів, коли цей будинок збудували. По праву сторону — пара підвісних тумб, раковина та новенька плита. Стара зламалась, коли я випадково мало не спалив хату, готуючи собі перший сніданок тут.
  Ох, час збиратися, а то так запізнюся. Залишивши тарілку на столі, я попрощався зі своєю маленькою квартиркою та почав одягатися. Пальто, нові черевики та шапка темного колору. Закривши двері квартири, я спустився по сходах старого під'їзду, який ледь тримався, і почимчикував на зупинку. Сьогодні на вулиці було досить холодно та похмуро... Потрібно було взяти з собою шарф. Хоча й недалеко відійшов, але бажань і сил повертатися додому в мене не було.
  За пару хвилин приїхав автобус. Сьогодні він був досить пустий, наче десь зникла половина народу. Примостившись на холодні сидіння, я почав вслухатися. Радіо в автобусі повідомило, що скоро буде сьома година ранку. Доводилося вставати дуже рано, щоб їхати на роботу. Моя робота знаходилась практично на кінці міста, тому дорога була довга.
  Поки я роздумував про те й про інше, мене зацікавив один чоловік, який зайшов на зупинці. Невисокий, у трохи пошкодженому плащі, який прикривав більшу частину його тіла. Тримався він за поручень... металевою рукою. Він мені здавався знайомим... Але я не розгледів його вдосталь — чоловік вийшов на наступній зупинці. Шкода.
  О, ось і моя зупинка. Покинувши автобус, я підійшов до великого паркану в клітинку та дістав з кишені перепустку, тицьнув нею у маленьку камеру перед дверима. Пару секунд — і старі металеві двері відкрились зі скрипом, я увійшов усередину. Небо стало ще темніше, і почало накрапати. О 08:20 я вже зайшов у головну будівлю заводу та направився в роздягальню.
  Я працюю в невеличкій фірмі, яка спеціалізується на продажі та виготовленні обгорток для різних потреб: морозиво, снеки, хімія для вікон і туалету і так далі. Переодягнувшись у робочу форму, я акуратно склав свої речі в шафу та закрив її маленьким ключем. Пару раз смикнувши свою шафу, зі спокоєм направився працювати.
  Ось і моя лінія, і цей неприємний металевий стілець, на якому я сидів уже роки три, не менше. Моя частина роботи полягала в тому, щоб перевіряти, чи рівний буде принт на упаковці, і в разі нерівностей — підправляти його та відправляти на виготовлення. Робота не була сильно важкою, але вона була монотонною. 12 годин підряд ти сидиш і поправляєш етикетки. Кожен день одне й те саме. Не подумайте, мені до вподоби рутина... Але це... Я не знаю, відчуваю себе останнім часом досить заплутано. Часті головні болі, дивні видіння. Я потроху сходжу з розуму.
  Великий годинник у кімнаті пробив 12:00 — обід. Єдиний час, коли я міг спокійно посидіти на кухні та випити безкоштовну каву. Або чай. Полюбляю більше чай, хоч його й не подають там, інколи беру пару пакетиків із собою.
  Зайшовши в буфет, я оглянув його швидким поглядом. Було досить... людно сьогодні. Не люблю людей. У самому кінці кімнати було вільне місце — йду туди. Вмостившись за стіл, я дістав свій бутерброд, який зробив ще з учора, та почав обідати, запиваючи чаєм час від часу.
— Джонні, я тут, Джонні-і-і! — невідомий мені голос пролунав у лівому вусі, від чого я здригнувся та різко глянув у той бік, звідки був звук. Нікого. Дивно. Пару секунд — і я знову повернувся на землю, до свого бутерброду з чаєм. Різко дуже сильний біль ударив у голову. Примружившись та стиснувши щелепу, я сидів пару хвилин і чекав, доки пройде біль. Хотілося викрикнути, але я не хотів привертати до себе увагу.
— Привіт, Джонні! — вигукнув Алекс на шляху до мене. Ще те набридливе створіння. Спочатку один біль, потім інша. Не дають мені спокою. Алекс вважає мене своїм другом, але я його — ні. Часті підколи від нього мене неабияк злять. Але що я можу зробити? Цей чоловік — син головного. Якщо я скажу проти нього щось криве, мене звільнять тієї ж секунди.
— Привіт, привіт... — нехотя відповів я йому. Хлопчина вже всівся біля мене та розклався так, наче бос тут він, абсолютно ігноруючи особистий простір.
— У моєї любаски сьогодні день народження, я запрошую тебе на вечірку.
—Я не знаю...
—Все, — не давши мені договорити, Алекс простягнув квиток і засунув його мені в кишеню. Після чого встав і відправився назад до своєї дівчини. Я з огидою глянув на той квиток...
  Час було далі працювати. День пройшов як завжди довго і нудно, але добре, що він закінчився нарешті. 22:00, я закриваю свою зміну та можу бути вільний. У роздягальні я повернувся до свого буденного одягу й покинув будівлю. Холодне, мокре повітря вдарило мені в лице, наче удар здорового боксера, від чого я примружився та натягнув шапку ще більше. На зупинці я дістав квиток, який так нехотя потрапив у мою кишеню, та викинув його в смітник. Було занадто пізно для якихось вечірок. Голова розболілась знову, сподіваюся, вдома є щось від болю. Старий, іржавий автобус, яким володіла моя фірма, під'їхав до зупинки, і я заліз усередину.
  Я відкрив двері своєї квартири й глянув на годинник. 23:21. Знову пізно... І завтра знову буде те саме. Як завжди, я зняв своє пальто й одразу відправився в ліжко, не думаючи ні про тарілку, залишену ще зранку на столі, ні про те, що я був у мокрому одязі. Очі самі почали закриватися, і я заснув.
  Мені приснився дивний сон: на місці моєї роботи — пусто, моєї квартири, міста — немає! І, споглядаючи на все це, я був... щасливий? Я відчував закоханість у краєвиди, в яких немає взагалі людей...
  Різкий дзвінок підняв мене з моїх мрійливих снів. Це був бос... Я підняв трубку й почув, як він тремтливим, але все ж серйозним голосом сказав:
— Джонні, сьогодні я даю вам вихідний за свій рахунок, гарного дня, — після чого поклав трубку. Я нічого не відчув у цей момент, але десь у душі я був радий. Можливо, мій сон щось та підказав мені.
  Ранок сьогодні був інший. Він був... спокійний. Мертво спокійний. Прокинувшись повністю, я роздягнувся й пішов на кухню за чаєм та бутербродом. Приготувавши собі бутерброд, поставив його на ту саму тарілку, яка стоїть тут із учора. Заварив чай у чашку, яку не мив, можливо, місяць, і всівся перед телевізором. Дивитися не було нічого, всюди новини. Не люблю новини, але чай уже стиг, тому довелося дивитися те, що є.
— Вітаю, з вами Дженкінс, і це екстрені новини на каналі Si1: сьогодні вночі, в домі голови компанії "Алекс та обкладинка корп.", близько 00:02 години, вечірка набула поганих тонів. Невідомий чи група невідомих прийшли на вечірку та вбили всіх, хто там був. Деталі з'ясовуються. 28 осіб, включно з сином голови корпорації, були знайдені мертвими.
  Отакої... Це було досить неочікувано. Поки я відходив від того, що почув, у голові промайнула одна маленька думка:
—Це ж так прекрасно.