Розділ 3. Люди

Дихати стало легше в ту ж мить, як він вийшов за поріг своїх апартаментів. Вперше за два місяці він побачив ці коридори, і вже не їхав, ослаблений від ментального втручання, на дроні, а йшов своїми ногами, слідуючи за ним.

Він так звик до цього малого - свого єдиного тілесного товариша, що почав сприймати його як домашнього улюбленця, який приносить їжу і пакунки. Макс дав йому ім'я - Р2Д2, сам дивуючись з себе, чому назвав саме так, але це ім'я здавалось таким знайомим і підходящим.

Він зайшов в ліфт, трохи обсмикуючи смокінг, поправляючи метелик. Дивний одяг, який Кліо назвала даниною традиціям. Вечірка на яку "запросили", а вірніше дозволили відвідати, Макса, була для найстаршого покоління полісу. Ці люди, ще жили до ш.і. Останнє покоління людей, що пережили війну та пандемію. І вони любили згадувати стару моду та традиції, що вже втратили актуальність. 

Макс вийшов з ліфта і потрапив у просторе фоє свого чоловічого комплексу. Він вже знав, що на території полісу є різні комплекси: окремо для сімей з дітьми, для сімей, чиї діти подорослішали і почали окреме життя і для дорослих самотніх людей. Таке поділення було обумовлене необхідністю різної інфраструктури. Для молоді бари, ресторани, відкриті кафешки; для дітлахів - майданчики, парки з атракціонами, для людей похилого віку - чайні, парки зі ставками. Переміщатись можна повсюди, але зручніше, щоб вподобані місця були ближче. Ну дійсно, нащо молоді чи пенсіонерам дитячі майданчики? А ще в кожному районі була своя температура: для молоді 22 градуси, для дітлахів - 24-25, для людей похилого віку - 27. В центрі знаходились будівлі загального вжитку - супермаркети, кінотеатри, театр, площа.

Пройшовши пустим холом, Макс опинився перед скляними дверима, піднісши своє зап'ястя до спеціального датчика, він почув мелодійний сигнал і згодом двері роз'їхались випускаючи його на "вулицю".

Оскільки весь поліс знаходився під величезним куполом, переходи між будівлями назвати вулицею можна було лише умовно, хоча зелені насадження і транспорт, і тротуари тут були.

Макс сів в середину каплеподібного дрона. З комфортом розмістившись на диванчику, він розглядав все довкола, поки дрон віз його в театр. Саме там мала відбутись вечірка.

Їхали вони повільно, тож він міг все розгледіти, хоча, якщо бути відвертим, не було на що дивитись - скляні, залізні, бетонні небосхили, підстрижені газони, рідкі деревця. Все якесь вилизане, безлике. 

Дрон привіз його до будівлі у вигляді піраміди. Світла, глянцева споруда, в середині мала зовсім інший дизайн. Великий хол з мармуровою підлогою і хрустальними люстрами, вишукана гардеробна зі стійкою з темного дерева, з цієї ж породи дерева були виконані різьблені поручні мармурових сходів, а на стінах здається виблискували шовкові шпалери з ненав'язливим золотим візерунком. 

Піднявшись сходами, він опинився в меншому приміщенні. Тут також була кришталева люстра і шовкові шпалери, а ще картини і коврове покриття. І, головне, тут були люди. Чоловіки у смокінгах чи костюмах, жінки у вечірніх сукнях з прикрасами на шиї, вухах, на зап'ястках і пальцях. Всі вони були віком десь за 50. Хтось з сивиною, зі зморшкуватою шкірою, але в основному підтягнуті та стрункі, з рівними спинами. 

Макс був білою вороною - молодий і розгублений. Він очікував, що до нього проявлять увагу, привітають, приймуть у своє коло, але цього не сталось. По ньому пройшлись зацікавленим поглядом і продовжили спілкування між собою.

Пролунав дзвоник, і люди в розміреному темпі, почали входити в різні двері. На дерев'яних, різьблених дверях були металеві таблички "партер", "амфітеатр", "балкон". Знайшовши в смарт годиннику файл з запрошенням, він подивився на своє місце - партер, 1 ряд, 13 місце.

Відчинивши потрібні двері, він опинився у великому приміщенні з приглушеним світлом і рядами м'яких крісел виставлених напівколом обличчям до сцени, яка ховалась за масивними пурпурними портьєрами. 

На своєму місці він побачив програмку, яку одразу розгорнув, сівши в крісло. Він ніби сховався за тою брошурою від натовпу людей. Макс відчував увагу до себе, оцінювальні погляди, але кожного разу ловлячи сусідів за розгляданням, вони з байдужістю відвертались. Дурна ситуація. Якби він, перед виходом, не попросив Кліо оцінити його зовнішній вигляд, то подумав би, що не правильно вбрався. Але все було вірно: і чорний смокінг, напередодні доставлений йому в чохлі, і лакові туфлі, і сорочка, і метелик, і світле волосся він акуратно вклав (хоча що з тим коротким їжачком зробиш), і поголився ретельно, і парфуми в міру. Ну ніби все так. Але перше враження Макса про людей було не найприємнішим.

Він вирішив відволіктись вивченням програмки.

Сьогодні планувалась опера у галографічному виконанні. Макс вже знав, що в полісі є професійні актори, музиканти, співаки, які дають живі виступи, але поряд з такими виставами, бувають і галогрофічні. 

Інформація в брошурі не сильно цікавила Макса. Його не так хвилювало те, що він зараз побачить галогрофічну копію Соломії Крушельницької в ролі Аїди, відтвореної ш.і. за допомогою записів голосу та фото, що залишились (а це на хвилиночку, початок ХХ сторіччя), як близькість людей. 

Зала заповнилась, глядачі були готові до дійства. Світло згасло, заграла музика і на сцені з'явились перші галогрофічні образи.