15

Повернутись із небуття було складно. Влад розплющив очі, і все довкола закрутилося. Він поступово вихоплював із загальної картини кімнати якісь окремі предмети, намагаючись сфокусуватися на чомусь одному. Нарешті кімната перестала обертатись, Влад зміг відчути своє тіло, яке до цього ніби й не існувало. Крісло, в якому він лежав, повільно почало підніматися і повернулося в сидяче положення.

Думки розбігалися. Влад дуже добре пам'ятав, що з ним сталося зовсім недавно, він пам'ятав, як було боляче, коли його груди пронизала куля, не забув ненависть старого Міхея і точно знав, що помер. І помер він на Землі, у гірському готелі. Тому прийняти зараз життя, знову опинившись на іншій планеті, було вкрай складно. То відчуття повного зникнення думок та власного тіла було таким реальним. Піти в небуття виявилося навіть приємним. Не було думок, страхів, почуттів. А тепер вони знову поступово наповнювали його голову.

Він відкинувся на спинку крісла, розмірковуючи про те, що сталося. До нього стало поступово доходити, що він опинився у віртуальній реальності, створеній Хроном чи якимось пристроєм. Він згадав, що погодився на якусь гру. У чому сенс? Влад поки що не міг його вловити.

Він побачив Міру, яка все ще була непритомна. Вона лежала на сусідньому кріслі, а поряд з нею стояв Хрон. Він завмер, погляд його був згаслим. Влад подумав, що, можливо, Хрон може спостерігати за тим, що бачить зараз Міра, а можливо він зараз сам створює її віртуальну реальність. Влад боявся завадити. Він не знав, що це була за гра, але був упевнений, що її проходження дуже важливе.

Нарешті Хрон розплющив очі. На його обличчі був якийсь задумливий вираз, він ледь помітно кивнув Владу і перевів погляд на Міру.

Через мить прокинулася і вона. Її крісло почало рухатися, Міра похитала головою і швидко заморгала. Вона дивилася на чоловіка, на Хрона, на прозору кімнату.

Влад усміхнувся:

- У мене теж було дивне почуття. Ніяк не міг збагнути, де правда, а де сон.

Міра виглядала засмученою. Здавалося, вона ось-ось заплаче:

- Так це було неправдою... - пробурмотіла вона.

- Ну, особисто я навіть радий, що це виявилося не реальністю, - сказав Влад. – Я там помер.

Міра здивовано подивилася на нього:

- Я теж, - сказала вона.

- Ну то чого сумувати, ми ж живі! - Влад вже повністю прийшов до тями, вибрався з крісла і простяг руку дружині.

Міра не відповіла, вона відчувала себе так, ніби її жорстоко обдурили. Вона кинула невдоволений погляд на Хрона, а він відповів їй тим самим задумливим довгим поглядом, злегка нахмуривши брови.

- Ей, люба, ви що, встигли з ним щось не поділити, поки я спав?

- Не зважай, - взяла себе в руки Міра і видавила усмішку.

- Розкажеш, що з тобою сталося?

- Ти пам'ятаєш живий кущ? - Замість відповіді запитала Міра, встаючи з крісла.

- Так точно! Був ще кущ.

- А потім ми розділилися і пішли кожен своїм шляхом.

Влад кивнув головою.

Хрон запросив землян піти за ним.

- Я думаю, це був психологічний тест, - припустив Влад. – Один рівень ми пройшли разом, а потім уже кожен проходив щось своє.

– І ми його пройшли?

Влад знизав плечима. Він губився у здогадах.

- Думаю, зараз ми це дізнаємося.

Хрон запропонував землянам сісти в одній із кімнат, а сам знову завмер.

- Що він робить? – прошепотіла Міра.

- Думаю, ця річь у нього на шиї дозволяє йому спілкуватися з кимось. Можливо, він повідомляє результати нашого тесту.

У голосі чоловіка Міра чула лише жвавий інтерес, коли сама думала лише про те, що зараз їх випровадять з планети або ж, що набагато гірше, посадять у клітку. Їй було незрозуміло, навіщо вона засідала за столом з найнеймовірнішими істотами, і що могла означати вся та вистава, учасницею якої вона стала.

- Я почуваюся так, ніби цілий день провела в парку атракціонів, і під кінець усе, що раніше було яскравим і привабливим, тепер викликає лише втому та роздратування. І якщо хтось запропонує зараз мені ще один атракціон, мене просто знудить, – поскаржилася Міра. - Просто хочу спокою, не бачити більше нічого дивного, не дивуватися та не вирішувати головоломки.

Її жалібні слова ніби вивели Хрона з заціпеніння. Він уважно подивився на Миру і без зайвих слів (а в їхньому випадку жестів) зрозумів стан землян. Адже це була його робота – розуміти та бути зрозумілим.

Він забезпечив прибульців невеликими прозорими пристроями, що формою нагадували мобільники. Коли Міра навела апарат на одну з тарілок, що літають, на екрані засвітилися знаки, прозвучав голос, що промовив назву.

- Ого, здорово! - вигукнула Міра. – Ось це прилад! Я давно збиралася вивчити другу іноземну мову.

Тепер вони могли навести апарат на будь-який предмет та дізнатися, як вимовляється його назва, побачити написання. На екрані були ще якісь кнопки, напевно, в ньому були закладені й інші функції, але Мірі поки і цього було достатньо. Влад уже не відривався від нової іграшки, не помічаючи нічого довкола.