4

Влад був високим, великим, особливо в лижному костюмі, тому йому довелося добре зловчитися, перш ніж він потрапив усередину. Коли Міра побачила, що чоловік зник у отворі, вона не забарилася. Незнання було страшніше за її домисли. Вона присіла і рачки вповзла в об'єкт.

Влад допоміг жінці підвестися. Вони перебували у приміщенні розміром десь тридцять квадратів, овальної форми. Його стіни плавно перетікали в стелю, не маючи стиків та з'єднань.

Темно не було, від стін виходило слабке світло, таке ж, як і зовні – жовте, кольору вогню. Приміщення здавалося порожнім, стіни були в напівтемряві. Але коли Влад зробив кілька кроків, неосвітлені ділянки стали ніби світлішими. Він зробив ще кілька кроків, і в стіні з'явилися вбудовані панелі, окреслені тим самим жовтим світлом, але трохи яскравіше. Ці панелі мали чіткі квадратні форми.

- Що це? – запитала Міра, побоюючись доторкнутися хоч до чогось у цьому незвіданому місці.

- Мені здається, щось подібне до пульта управління, - впевнено відповів Влад. - Коли я підійшов ближче, він засвітився.

- Нічого не чіпай.

- Ага, - Влад кивнув і відійшов, але Міра знала – це ненадовго.

Вони пішли вперед, Міра – несміливо та обережно, Влад – з цікавістю оглядаючи все навколо. У темному кутку з'явився вигнутий коридор, раніше ними непомічений. Коридор вивів їх в інше приміщення поменше, у стіні якого розташовувалися якісь осередки, формою схожі на отвір, через який вони потрапили всередину тарілки, але із закругленими кутами.

- Що це може бути? - запитав Влад.

- Може це спальні місця місцевих жителів?

- Хм, може. Тут у осередках якісь поглиблення з боків. - Він несвідомо провів пальцями по них.

У Міри від страху стислося серце, але все обійшлося. Влад навіть не помітив, що порушив обіцянку нічого не чіпати.

– Вони не дуже великі, – сказала Міра. — Але ж їх двадцять штук.

Осередки були близько тридцяти сантиметрів у довжину і двадцять у висоту та глибину.

Як би не було Мірі страшно, але й цікаво було не менше. Вона вже майже попрощалася з життям, так що тепер їй було начхати, якщо вона побачить за наступним поворотом щось страшне. Уява намалювала пухких чудовиськ, з сотнею маленьких очей і величезною пащею з мільйонами голчастих зубів.

- Дивись! - Влад пішов далі, і ось уже новий вигин коридору вивів їх до іншої кімнати.

Вони опинилися у невеликому відсіку.

- Мені здається, це центр тарілки, - сказала Міра. - Ти відчуваєш?

Волосся на руках стало дибки, відчувалася наелектризованість повітря.

- Ага. Думаю, тут є якась енергоустановка.

Ледве вловиме потріскування лунало звідкись зверху.

Вони пішли далі. У тарілці не було нічого, що могло б забезпечувати перебування на ній людиноподібних істот. Їх оточували лише гладкі стіни, від яких виходило сяйво.

- Мені жарко, - сказала Міра.

- Гм, мені теж.

- Дивно. Мені здавалося, коли ми увійшли, що температура всередині така сама, як і зовні.

Влад знову кивнув головою і помацав стіни.

- Вони стали набагато теплішими, - зауважив він.

- Я зараз помру від страху. А якщо вона готується злетіти?

Ну навіщо вона це сказала? Влад засяяв, як дитина, яка нарешті доросла до дорослого атракціону і тепер не піде з парку, поки не прокотиться.

Міра квапливо пішла вперед наступним вигином, який привів їх ще в одну кімнату. Тут на підлозі вони побачили якісь ємності сферичної форми. Навкидку ємності були з того ж матеріалу, що сама тарілка. На стінах – панелі, які засвітилися, як тільки вони наблизилися.

Мірі дуже хотілося заглянути всередину ємності. Що там? Зародки? Вона згадала «Чужого», і дивитися перехотілося.

Цих сфер було близько тридцяти, і вони займали половину кімнати. Трохи віддалік від сфер можна було розглянути кілька півсфер - немов тих самих ємностей, тільки відкритих. Усередині вони були порожні, стіни ємностей – нерівні, шорсткі.

Наступний коридор вивів їх у кімнату з вхідним люком.

Тільки от люка не було. Навколо – лише гладкі стіни.