-36-

Двері за ними зачинилися тихо, майже нечутно. І тільки тоді Агата зрозуміла, що досі затримувала подих. А коли опинилася подалі від клубу, в безпеці, втомлено видихнула. 

Квартира Гордія була іншою, ніж вона собі уявляла. Не холодною, не показово дорогою, а простою та в стилі мінімалізму. Тут були темні меблі, великі панорамні вікна і приглушене освітлення. Тут не було дрібниць, які видають поспіх чи хаос — усе було охайно розкладено і стояло на своїх місцях, ніби він і тут тримав усе під контролем.

Агата повільно провела пальцями по спинці крісла, ніби перевіряла — це все справжнє чи їй лише здається. Чи дійсно вона в його квартирі, чи просто уява розігралася? Бо для неї, це був важливий крок, котрий міг означати лише одне — Агата цілком і повністю довіряє йому. І себе, і своє серце. Серце, котре все ще билося нерівно, але страх поступово відступав, поступаючись місцем цікавості. 

— Ходімо, — тихо сказав Гордій, — На кухню.

Він не тягнув її за руку, а просто йшов поруч, і це чомусь було важливіше за будь-які обійми зараз. Він давав їй час освоїтися та розслабитися. 

Кухня була світлішою, аніж вітальня. Але все так само було охайно розкладено, прибрано. В повітрі витав ледь відчутний запах його парфум та кави. Гордій увімкнув світло і повернувся до неї.

— Хочеш кави?

Агата ледь усміхнулася, але одразу похитала головою.

— Ні… — видихнула, — Мені зараз треба щось міцніше. Бо інакше я або заплачу, або почну істерично сміятись, але ані те, ані інше не дуже доречно. Все таки, той бовдур мене налякав. 

Гордій уважно подивився на неї кілька секунд, ніби зважував щось у собі, а тоді мовчки дістав з шафки пляшку вина і два келихи. 

— Біле. Сухе. Не найгірший варіант для такого вечора.

— Для втечі з клубу і небажаного кавалера — ідеальний, — хмикнула вона.

Гордій налив вино. Агата взяла келих обома руками, зробила ковток і алкоголь миттєво обпік горло, розтікся отрутою по венах, але зараз їй це було потрібно. 

— Дякую, — сказала вона тихо, — Серйозно. За те, що був поруч і за те, що вкотре врятував мене. Якби не ти, я навіть не хочу думати, чим би це закінчилося.

Гордій сперся на стільницю, дивлячись не на неї, а кудись убік. Він про щось думав. 

— Я не міг не втрутитись, — відповів спокійно. — Та більше тобі не доведеться мати з ним справу. Я про це подбаю. 

Вона здригнулася. Глипнула на нього з подивом. 

— Ти так кажеш, ніби це вже вирішено.

— Бо так і є.

Вино зробило її сміливішою, і вона не соромилася ставити питання. 

— Як? — запитала прямо, — Гордію, Ростислав — не просто якийсь нав’язливий хлопець. Він син начальника податкової. У нього зв’язки, вплив і він не з тих, хто просто так відступає. Я не хочу, аби у тебе були проблеми. 

Гордій повільно повернувся до неї. Усміхнувся — не зухвало, а з дивною небезпечною іскоркою в очах. 

— Агато… — мовив тихо, — Я син людини, перед якою навіть такі, як його батько, говорять пошепки. І не лише вони. Повір, у цій історії Ростислав — найменша проблема.

Її серце стиснулося.

— Що ти маєш на увазі?

Він узяв свій келих, зробив ковток, ніби набирався рішучості. Агата пам'ятала їхню розмову кілька днів тому, про їхніх батьків і деякі натяки Гордія про діяльність батька, але зрештою, не надала цьому потрібного значення, бо для неї будь-який бізнесмен був ще тим хитруном. 

— Ходімо, — сказав і взяв її за руку,  — Тут не місце для такої розмови.

Вони перейшли до вітальні і сіли на диван. Не впритул — між ними залишилася невелика відстань. Агата помітила це і раптом зрозуміла: він хвилюється. Справді хвилюється.

— Я давно мав тобі це сказати, — почав Гордій. — Просто не знав як. І не був певен, що маю на це право. 

Агата мовчала, слухала і цього разу — дуже уважно.

— Мого батька звати Устим Вітер, — промовив він якось збентежено та з болем, — І якщо це ім’я тобі нічого не каже — значить, він добре робив свою роботу.

У Агати пересохло в роті, хоч вона щойно пила вино. Вона піднесла бокал до рота і зробила ще ковток. 

— Він же бізнесмен? — обережно спитала вона.

— Так кажуть у новинах, — глухо відповів Гордій, — Насправді… це ціла імперія, котра побудована не зовсім законно. Якщо точніше — майже зовсім незаконно.

Її пальці міцніше стиснули келих. Його слова налякали її. По-справжньому. Бо, вона була донькою прокурора і тоді виходить… Агата труснула головою, проганяючи погані думки. 

— Ти жартуєш, правда?

Він похитав головою. Її серце збилося зі звичного ритму. 

— Хотів би, однак… Маємо, те, що маємо, — Гордій відвів погляд. 

Слова з його вуст зривалися важко, з болем та втомою, але він не прикрашав реальність в якій жив досі. Розказував про все: про справи, про страх, яким тримають місто, про вплив, про гроші, про людей, які зникають з радарів за одним наказом Вітра старшого і про дитинство, в якому довелося швидко подорослішати. В про вибір, якого насправді ніколи не було, і він не впевнений, що буде.