-33-

Двері зачинились за нею тихо, принаймні Агата намагалася не шуміти. Ніч була вже пізня, коли вона повернулася, бо так їй сказав Гордій. 

Після того, як вони поїздили по місту, випили кави з картонних стаканчиків з шоколадними батончиками на даху однієї з багатоповерхівок, Агата все розказала про засідку батьків. Гордій уважно слухав, хмурився час від часу, а потім обняв її, пригорнув та поцілував. Поцілунок був як завжди солодкий. Від нього паморочилося голові і Агаті здавалося, що нічого прекраснішого вона не відчувала за все своє життя. Їй хотілось, щоб це тривало вічно. 

— Можна, я сьогодні залишуся з тобою, — зрештою мовила вона несміливо, бо знала, що якщо вона залишиться усе зміниться докорінно. Але Агата втомилася бути правильною, думати за інших і нехтувати власними бажаннями. 

— Я дуже б цього хотів,і чесно кажучи, мені дуже складно відмовляти тобі зараз, але мушу, — він взяв її обличчя в свої руки і заглянув у вічі.

— Але… 

— Послухай, Агато, ти мені не байдужа, — від його слів серце обухом впало вниз, — Але я не хочу, щоб ти приймала такі важливі рішення бувши на емоціях, через образу, або як спосіб втекти від проблем з сім'єю. Цей крок має бути усвідомлений тобою. Я не хочу, аби ти потім шкодувала. 

Агата дивилася на нього і не могла повірити, що такі хлопці як Гордій все ще існують. Він був не просто сміливий, щирий, уважний, а й добрий та мудрий. Адже він запросто міг скористатися з її слабкості і навіть не нести відповідальність за іе потім. 

— То ж, краще буде, якщо ти все-таки сьогодні заснеш у своєму ліжку. 

Він поцілував кутик її рота і пригорнув до себе. Її рука лягла на його груди, там, де билося справжнє серце воїна, захисника, її підтримки та опори. І саме в цей момент вона зрозуміла наскільки сильно кохає його. 

— Але наступного разу я не буду такий добрий, — прошепотів їй на вухо, змушуючи тіло покритися сиротами, а розум вибухнути від емоцій. 

Вони сиділи на даху і насолоджувались присутністю один одного доти, поки не почав накрапати дощ. Тоді Гордій взяв Агату за руку і повів до ліфта. Опинившись на вулиці вони всілися в його автомобіль і добру годину їздили по місту: розмовляли, слухали музику, а потім і шум дощу, насолоджуючись атмосферою. 

А коли Агата зрозуміла, що засинає, Гордій не відвіз її додому, зупинивши авто за кілька будинків від її. Агата до останнього вагалась чи повертатися додому, чи таки поїхати до Діани, як і казала братові, але зрештою вирішила, що рано чи пізно, а вона буде змушена вислухати все, що батьки хочуть їй сказати. Без лекцій, докорів та сварки не обійтися. 

Та коли вона увійшла до оселі, то в домі панувала тиша, надто глибока, надто неприродна. Агата зняла пальто, поставила сумку на лавку в коридорі і завмерла — вітальні горіло світло. Вони таки чекали її. 

— Ну нарешті, — мамин голос пролунав першим і бум холодний, крижаний.

Агата зайшла, не ховаючи очей. Її трохи трясло, але не від холоду, а від передчуття того, що зараз буде. 

— Де ти була? — спитала мати. Батько сидів поруч і лиш зиркав з-під лоба на неї. 

— Гуляла, — відказала вона коротко, але зухвало. 

— Знову ця манера відповідати? Після того, як просто втекла з дому?! Від гостей та вечері, яку ми організовували для тебе?!

— Не для мене! — Агата відчула, як серце піднімається до горла, — Ви її влаштували для себе. І для нього. Без мого дозволу, без моєї згоди! Ви навіть не запитали мене, чи я хочу бачити цього клятого Ростика. 

— Це була важлива зустріч, — зрештою втрутився батько. Його голос був суворим, але не гримів, як часом то бувало під час сварок,  — І ти знехтувала нею. Це неповага і до нас, і до людей, яких ми приймали. 

— Неповага?! — вона зробила крок вперед, глянула спочатку на матір, потім на батька, — А повага — це що? Виставляти мене, як товар, аби вигідніше продати? Ви хоч розумієте, як це принизливо? 

— Ми хочемо як краще, — сказала мама, але в її голосі не було лагідності, — Ти не знаєш, як влаштований цей світ. Ти ще дитина! 

— Я не дитина! — крикнула вона безсилою́ — Я ваша донька, але я — не ваша річ! Я людина, жива людина. 

На мить у вітальні повисла тиша. Потім батько повільно підвівся і рівним тоном сказав:

— Агато, ти перейшла межу.

— Може, ця межа — єдине, що ще рятує мене від повного знеособлення, — прошепотіла вона.

Мати сиділа нерухомо. В її очах була образа, гнів, злість, але там не було розуміння. Вона не шкодувала ні про що. І Агаті від цього було ще паскудніше, аніж раніше. 

— Піднімайся до себе, — сказав батько тихо,  — Ми поговоримо про це ще. Але зараз краще не говорити нічого. 

Вона розвернулась і вже хотіла та батько додав:

— Але перед матір'ю ти маєш вибачитися, вона старалася для тебе. І ти її образила. 

Агата зітхнула, сльози вже блищали в очах. Навіть в такій ситуації винною все одно вважали її. 

— Вибач, — мовила сухо і не дочекавшись відповіді пішла геть. Вона зробила кілька кроків до сходів і тільки тоді дозволила сльозам покотитись щоками. Не від жалю, від болю, від розпачу, бо між ними стояло щось більше, ніж конфлікт. Між ними була прірва, і вона не знала, чи хтось із них хоче її подолати.