-31-

Життя не зупиняється, навіть коли серце нестримно летить вниз. Всесвіту все одно, що у тебе на душі, бо ти для нього лише маленька піщинка. Агата почувалася такою маленькою, коли думала про свої проблеми в глобальному сенсі, і навіть усміхалася дурним думкам, однак хвилювання не зникало. 

Та життя тривало і її знову затягувала буденність: лекції, конспекти, модулі. Вона здала складний залік з теорії права і вийшла з аудиторії, мов із залу суду: трохи втомлена, трохи горда, але абсолютно задоволена результатом. Хоч щось в неї виходило добре. 

— Ну що, переможнице? — зустріла її Діана біля дверей аудиторії, — Тепер святкуємо!

— Мінімум кавою, максимум — тортом, — усміхнулась Агата, — Я страшенно зголодніла. 

— І я, — закивала головою Діана, — Але сподіваюся, що ми не зустрінемо знову Ростика в кафе. Його кисла міна, коли ти його відшиваєш, псує апетит. 

Агата зітхнула. Вона вже кілька днів не чула про Ростислава і хотіла, щоб так було і надалі.

— І я сподіваюся не побачити його, як мінімум сьогодні, як максимум — до кінця свого життя. 

Дівчата розсміялися і вирушили до маленької кав’ярні на розі, куди ходили між парами. 

В кав'ярні було затишно: пахло корицею, шоколадом і кавою. Дівчата сиділи біля вікна, сміялись, обговорювали одногрупників і вгадували, хто з них стане “місцевим прокурором” створивши гідну конкуренцію її батькові, а хто — “потенційним клієнтом” адвокатського бюро розлучень. 

Після посиденьок у кафе, Агата поїхала у офіс,  де вона працювала з парі Іриною. Офіс зустрів її звичним гомоном — комусь не відкрився файл, хтось забув презентацію, хтось приніс зайву каву, а хтось загубив папку з документами. Все було звично та спокійно,  аж до того моменту, коли вона, проходячи повз кабінет батька, побачила його: він сидів, втупившись поглядом у стіну, зі  стиснутими кулаками. Його погляд був рішучий, впевнений та трохи зухвалий. Агата рідко бачила батька таким, а коли бачила, то це означало одне — він щось накопав. 

Вона зупинилася, вже хотіла постукати, але щось зупинило. Інстинкт? Інтуїція? Відчуття, що не час? 

“Краще його не чіпати в такому стані”, — подумала вона і пішла далі.

Після кількох годин роботи, котрі напрочуд швидко минули, вона затрималась у кімнаті з пані Іриною.

— Ти молодець, — сказала та, гортаючи таблиці та списки, які створила Агата, — З тобою все швидше. 

— Дякую вам, що дали шанс. Я стараюся. 

Ірина усміхнулась. Потім на мить замовкла, задумалась, а тоді наче невимушено додала: 

— До речі, твій батько працює зараз над серйозною справою. Всі на нервах, бо всіх ганяє. Кажуть, що велику рибку спіймав. Може ти знаєш?

Агата насторожилась. Від слів пані Ірини у неї волосся руках стало дибки і по спині пробіг холодок. Вона стисла губи докупи і задумалася. Вона й гадки не мала чим там займається її батько, але одне знала напевно — якщо справа серйозна і масштабна, то її охорону посилять, або взагалі з дому не випустять. 

— Не знаю, — розвела руками Агата, — Ми з ним не розмовляємо про роботу, у нього пунктик на цьому питанні. 

Ірина повела плечем, усмішка змінилася на легкий сум. Мабуть, сподівалася дізнатися щось цікаве і собі приєднатися до справи. 

— Зрозуміло. Гаразд, на сьогодні можеш бути вільна. 

— Чудово. До побачення. 

Агата зібрала свої речі, викликала таксі і поїхала додому. Довгий день нарешті добігав кінця. 

Вона приїхала додому трохи втомлена, але з гарним настроєм — пообіцяла собі написати Гордію першою, запропонувати зустріч  найближчим часом. Їй хотілось бути з ним: говорити, дивитися, мовчати. Його впевненість та спокій вселяли надію в її ніжне серце. Але вдома щось було не так. Повітря пахло не просто вечерею, а обідній стіл був по святковому прикрашений: серветки на столі, тарілки з позолотою, бокали, вино в графині та букет квітів в центрі столу. А яка скатертина була — найдорожча з усіх, що вони мали і мати її використовувала лише і особових випадках. 

— Що це за антураж? — спитала вона, опинившись в залі. Гляділа по сторонах, очікуючи підступу. Серце зрадницьки тьохнуло в грудях. 

— О, ти якраз вчасно. До нас зараз приїдуть гості. Сім’я Ростислава, — мама так розплилась у посмішці, що аж було боляче дивитися. 

— Ви... що зробили? — її голос затремтів.

— Агато, — мама перейшла на тон “логвчне пояснення”, — Це просто вечеря. Ми не домовляємось про весілля. Але ти ж знаєш, як важливо будувати стосунки з правильними людьми.

— Без мого дозволу? Без попередження?! — вона дивилась на брата, але той мовчав. Він нічого не міг зробити і навіть попередити її не встиг.

— Вони хороші люди, — сказав сухо батько, почувши розмову і вийшовши з кабінету. Коли тільки встиг повернутися додому? — Ти могла б хоч спробувати дати йому шанс. Ростислав гарний хлопець. 

— Шанс?! — не витримавши напруги, крикнула вона. 

Дзвінок у двері перервав її крик. Агата завмерла. Мама пішла шла відчиняти, і вже за мить почулися чужі голоси. Агата не витримала, сказала лайливе слівце і хутко пішла у свою кімнату. Кинула сумку на ліжко, витягнула інший одяг — джинси, футболку, худі і перевдягнувшись, взяла телефон та пішла до виходу. Серце билося зі злістю, образою та безсиллям.