-30-

Ранок у домі Устима Вітра не завжди починався з тиші, але сьогодні вона була іншою. Не просто не спокійною, а натягнутою, мов струна. Гордій спустився на кухню ще до того, як годинник пробив вісім, а у повітрі вже витав запах міцної кави та бентеги. 

Батько сидів за столом, переглядаючи документи. Виглядав він доволі спокійним. Зрештою, як завжди. Але Гордій уже навчився читати більше, бачити більше ніж просто обличчя. Жили на скроні виднілися все більше, пальці ритмічно стукали по столу і навіть погляд — прямий та суворий — був натяком на те, що щось не так. Щось пішло не за планом і дуже сильно розлютило Устима Вітра. І навіть така дрібниця, як забув одягнув годинника — багато говорила про ситуацію. 

Він знав, відчував, щось не так. І це “не так”  чомусь тривожило і його. 

— Сідай, — кивнув батько, щойно побачив Гордія, — Маю для тебе роботу.

Гордій сів, мовчки очікуючи на інформацію, яку йому мають подати. Він не мав ілюзій, що ця робота стосується чогось іншого, а не імперії великого Устима Вітра. Гордій вже  й не пам'ятав, коли останній раз вони розмовляли бодай про погоду,  а не про справи. 

— Є один наш знайомий, — тим часом говорив батько, — який залишився винен. І це триває вже занадто довго. Тому, потрібно нагадати йому, що час спливає. Не грубо, звісно, виразно та чітко. Бо щось він не вняв словам Василя. 

Гордій кивнув. Бо що ще йому залишилося? 

— Поговорю. Це все?

Батько відвів погляд, глянув у вікно задумливо і повернувся до розглядання паперів. 

— Ні, це все. 

Але Гордій відчував, що це брехня.

— Це пов'язано зі справою? — спитав Гордій прямо, — Твоя дратівливість?

Батько підвів на нього погляд. Гострий та  важкий. Скривив губами та міцніше стиснув у руках папку з паперами. Гордій бачив, як він бореться сам з собою, з бажанням щось сказати гостре та просто промовчати. І це було нормально, бо так реагував Устим Вітер на те, коли щось пішло не по його плану. 

— Ти вже чув? — зрештою вимовив. 

— Чутки ходять серед людей після того, як прокуратура і сам Адамчук викликали тебе на допит. Кажуть, що це все не схоже на звичайні ігри правоохоронців. Вже надто сильно метушаться вони і офіційно викликають. 

— Ааа, розмови — дурня! Нехай ходять, — сказав батько,  — Це лише шум, і у мене вистачить друзів, щоб затих він до того, як стане бурею.

Але Гордій цієї думки не поділяв. 

— Але це — офіційно, — мовив. 

— І що? — Устим Вітер відкинувся на спинку стільця, відклавши папери, — Думаєш, я дійшов до цього рівня, не маючи людей у їхньому таборі? Це гра, я знаю правила і вмію в неї грати. 

— Я не сумніваюся, — Гордій встав та взявши папірець з ім'ям боржника, хотів покинути кухню, але у дверях з'явилася матір. Вона була одягнена у халат, зі скуйовдженим волоссям. Обличчя її було бліде, під очима синці, а в очах — втома. Втома, страх та хвилювання за те, що сталося з її сім'єю та шлюбом. Не так вона собі уявляла це на початку шляху, але вчасно не відступила і тепер було пізно каятися. 

— Ти ж обережно? — звернулась вона до чоловіка, ставши поруч. Поклала руку на його плече і він накрив її своєю, ледь стиснувши пальці, — Тепер не той час для ризиків.

— Я завжди обережно, — відповів він їй, — Бо спочатку спостерігаю, вивчаю, а вже потім б’ю. І завжди виграю.

Гордій дивився на них — цих двох сильних, сталевих людей, які звикли тримати все під контролем: і себе, і життя, і почуття. Але навіть зараз він відчував, що цей контроль тріщить. Бо це все занадто, навіть для них. Часи змінилися, батько постарів. 

— Гарного дня, синку, — мовила матір, і її вуст торкнулася легка усмішка, — Повертайся… 

Вона хвилювалася завжди, скільки він себе пам'ятав. Було б йому п'ять, чи п'ятнадцять 

Гордій поцілував матір в щоку, побажав гарного дня і пішов. 

Тихомир сидів у кутку й пив каву з горнятка. 

— Ну, — мовив він філософськи, — цікаво, як воно закінчиться. Бо щось мені підказує, що цього разу все не так просто.

Гордій знизав плечима, взяв ключі зі столу.

— Поїду і розберуся з тим боржником.

Тихомир кивнув, мовчки, але в погляді була тривога, як і в душі Гордія. 

Гордій вийшов на вулицю, надворі пахло дощем. Хоч хмари ще не зібралися, але він відчував, що гроза наближається і це стосувалося не лише погоди.

Можливо, не сьогодні і не завтра, але вона гряде. І цього разу, ця буря може змести все, що досі здавалося непорушним. 

І Гордій не знав, що сильніше лякає його — можливі зміни чи бажання, аби все нарешті завершилося.