-29-

Ні місце, ні час їхньої зустрічі не були особливими, але для них — саме такими й стали. Агата викроїла трохи часу між парами, відвідуванням молодіжного центру та підробіткою в офісі батька. Лише так вона могла пересуватися по місту без охорони, і на таксі. 

До місця призначення Агата приїхала першою. Вийшовши з авто, вона відразу пішла на міст, аби постояти біля перил і подивитись на воду. В тиші та спокої з собою та природою. 

Її серце калатало, мов сполоханий птах, рвалося на волю, в усередині вирувала буря, змішана з сооодким відчуттям очікуванням. Вона не знала, що скаже, як поведе себе, але була впевнена, що вона хоче бути тут. І з ним. Вона дуже скучила. 

Гордій з’явився, як завжди, тихо, майже непомітно, і коли вона озирнулась, він уже був поруч.

— Привіт, — сказав.

— Привіт, — відповіла, посміхаючись. І сама здивувалась, як легко це вийшло.

Він глянув їй в очі, усмішка торкнулася його вуст. 

— Я не знаю, як має бути правильно, — зізнався, — Але є дещо, про що я тобі не сказав. І це дуже важливо. 

Вона дивилася на нього уважно, слухала кожне слово і відчувала, як тріпотить серце, як горло стискає спазм і в грудині клубочиться страх. Вона боялася, що це їх остання зустріч.

— То скажи зараз, — вимовила, ледь чутно. 

— Скажу, але є шанс, що ти більше не захочеш розмовляти зі мною після цього. І бачити мене, також. 

— Ти одружений? — запитала перше, що прийшло до голови, — Чи у тебе є інша?

Гордій кліпнув, хитнув головою і навіть хотів засміятися, бо страхи Агати були такими щирими, сповнені ревнощів та почуттів до нього. 

— Ні, я ніколи не був одружений і серйозних стосунків не мав. Хоч дівчат було багато, брехати не стану. 

— Що тоді? — запитала, бо мовчати не могла. Мовчанка завжди погана затія.

— Це стосується твого батька.

— Тільки не кажи, що тобі потрібен він і ти… — їй здалося, що вона задихається, тому намагалася вдихнути якомога глибше, жалібно ковтаючи прохолодне осіннє повітря. Її страхи, здавалося б ожили. Вона знову була потрібна, як донька прокурора, а не як Агата. Просто. Агата. 

— Ні, не вигадуй, — трохи різкувато мовив, беручи її за руку, — Я з тобою, бо ти мені подобаєшся. Просто твій батько і мій, вони, якби це сказати — вороги. По різні сторони барикад. 

Вони обоє замовчали, лише ріка шуміла під мостом, і десь далеко миготіли вогні. Він зробив крок ближче. І ще. Вона не відступила. Не здригнулась.

— Агато… — прошепотів.

— Ммм?

— Я боюся не за себе. Я боюся за тебе. Ти — світло в кінці тунелю, а я… 

— Ти — просто людина, — перебила. — І я бачу тебе. Не ім’я. Не тінь. Тебе.

Він не витримав. Обійняв. Обережно, спершу, мов торкався полум’я, а потім — сильніше. І вона втиснулась у нього, вперше дозволивши собі бути слабкою поруч з кимось, хто ще вчора здавався незнайомцем.

— Я тут, — прошепотів він. — Поки ти захочеш.

І коли їхні обличчя виявились ближче, ніж дозволено, він зупинився. Чекав на знак, на її знак, а вона вперше не вагалася і зробила останній крок сама. Поцілунок був солодким та бажаним, як ніколи. 

У ту мить зникло все: міст, ніч, тиск родини, страх майбутнього. Був лиш він і вона і їхні серце, що вперше дозволили собі палахкотіти без страху. І обом здалося, що світ змінився. Але в цьому новому світі — вони були не одні. Вони були разом.

Агата йшла додому повільно. Не тому, що боялась запізнитися, а тому що не хотіла, аби цей вечір закінчувався. Вулиці здавались знайомішими, світло ліхтарів — м’якшим, навіть осінній вітер більше не кусав щоки, а обіймав їх легенько, пестив. Вона йшла, усміхаючись. До себе. До неба. До всього світу. Її серце билося впевнено і швидко — як після першого танцю, який ще довго сниться. Вона ніби піднімалась над землею. І водночас — нарешті торкнулась її по-справжньому. Бо те, що відбулося на мості було не просто зустріччю, розмовою, поцілунком, котрий розділили на двох. То було єднання двох самотніх душ, котрі нарешті знайшли один одного. І ніхто не мав права заважати їхньому щастю. 

— Доню? — мамин голос зустрів її ще на порозі. — Ти де була?

— У молодіжному центрі. Зустріч була. Пізно трохи закінчилась.

Мама зміряла її поглядом тонким, уважним і здається не повірила. 

— Ясно, — якось дивно відповіла і обернувшись пішла на кухню. 

Агата прошмигнула в кімнату. Кинула пальто, лягла на ліжко і витягла телефон. 

В той же момент телефон завібрував новим повідомленням. Гордій 

“Дісталась додому?” — писав він. 

“Так. Вже вдома. Все добре”.

“Радий. Бо хвилювався. Не часто я… ну… коротше, хвилювався”, — це зізнання гріло душу. Ніхто і ніколи так не відносився до неї, ніхто так не дивився на неї, як він. Навіть Ростислав і той, не дивився так. Бо він бачив не Агату, а можливість. Він бачив доньку прокурора, а не дівчину, котра хотіла, щоб її любили та оберігали.