-28-

Гордій не поспішав. Вперше за довгий час — нікуди. Його мотоцикл котився нічним містом майже безшумно, а думки — шуміли. Серце билося не так, як на вуличних перегонах чи в моменті, коли треба вирішити, хто житиме, а хто — ні. Ні. Цього разу — інакше.

Він був схвильований. Не напружений, не розлючений, не зосереджений, а саме схвильований. По-дитячому. По-справжньому. Так, як давно не дозволяв собі бути.

Вона подивилась на мене так, ніби я не Вітер. А просто Гордій. Просто хлопець. Просто той, хто може стати кимось, а не чиєюсь тінню. 

Його руки все ще пам’ятали, як її обіймали. Легко, обережно, але водночас так, ніби тримали щось дуже важливе. І коли вона зробила крок назустріч… він не впав. Він злетів.

На мить йому навіть здалося, що життя — не в’язниця, а поле: що все ще можна вибрати, що навіть він має шанс. Він має право на вибір. 

Гордій проїхав повз їхній будинок навмисно. Йому не хотілося бачити батька з його типовим виразом обличчя та чути голос, що наказує. Не хотілося чути, як Тихомир пожартує не в той момент, а нові завдання та доручення знову посипляться на його голову, неначе снігопад. Йому більше не хотілося повертатись у клітку, коли щойно вперше за роки вдалося вдихнути на повні груди.

Гордій зупинив мотоцикл біля невеличкого озерця. Сів на лавку, зняв шолом. Дивився на воду і бачив перед собою Агату. Серце гулко застукотіло у грудях, і дико захотілося побачити її. Він дістав телефон з кишені, набрав повідомлення, але відразу ж стер його. Потім знову набрав і знову видалив усе, що написав. 

Того вечора він так і не написав першим. Просто мовчав довше ніж зазвичай та Агата це помітила. Вона відчувала, що щось не так, але все не наважувалася запитати першою. Та зрештою цікавість і страх перемогли, і вона написала. 

“Ти сьогодні мовчазний. Що трапилося?”

Відповідь прийшла не зразу і не зовсім її задовольнила.

“Буває. Робота. Сім’я. Все разом”. 

“Тебе щось турбує. Я відчуваю”… — писала і боялася, що саме вона і є причиною його мовчанки. А якщо він передумав? Якщо йому раптом стало нудно з нею? З такою правильною, спокійною дівчиною у якої купа сімейних заборон та табу? Можливо, він знайде собі когось, хто буде мати менше проблем та не створюватиме йому нові?

“Не хочу про це говорити зараз, мені треба подумати і треба час. Але дякую, що помітила. Я ціную це в тобі”. 

Агата видихнула. Значить, причина в чомусь іншому. Що ж, вона чекатиме і буде поруч. 

“Я тут, якщо захочеш виговоритись. Або ж, просто поговрити. Знай, я завжди поруч”. 

Він усміхнувся. Вперше за день — по-справжньому. У темряві, серед хаосу, вона залишалась його промінчиком світла та надії. Віри у краще майбутнє, і в те, що те майбутнє для нього існуватиме. 

І тоді він наважився. Вирішив, що має їй усе розповісти, поки хтось інший це не зробив. Він мусить бути щирим до кінця. 

“Можна буде побачитись? Не завтра, не терміново, але я б дуже хотів”. 

“Хочу!” — відписала вона, не думаючи. Серце стислося в грудях і на душі стало тепліше. Бо попереду була нова зустріч. Залишається лише вигадати, як потрапити на це побачення. 

“Ти — як ніч — спокійна, тиха, глибока. Я не знаю, що зі мною, але мені добре, бо ти тепер — десь поруч”, — відписав Гордій. Після відправлення стало легше. Він сперся на спинку лавки, глянув у зоряне небо і подумав: “А що, як я вперше живу не для справи, не для батька, не для загального блага, а для неї? І для себе — з нею?”

Ця думка лякала його, але водночас — давала крила. Він не знав, що буде далі, як складеться його, їхня доля, але тепер відчував, що хоче більшого.