-27-

Наступні кілька днів були дивно спокійними. Ні скандалів удома, ні непроханих гостей у кав’ярні, ні конфліктів з викладачами. Агата була максимально обережною на заняттях, аби не давати приводу і такою ж слухняною була вдома. По суті, плила за течією. Вона не хотіла сваритися з рідними і на якийсь час забула про сказане ними, як і не надавала значення їхнім розмовам про Ростика. Просто ігнорувала. Хоча сам хлопець неодноразово приходив в університет, начебто в гості до тітки, котра віднедавна працювала в деканаті. Уточняти дану інформацію Агата не стала, їй було байдуже на Ростислава. Є він десь там, то хай буде, а в ті рідкі випадки, коли вона з ним стикалася, то стримано віталася і йшла геть. Здавалося, що він починав розуміти її неприязнь і нарешті відстав. Принаймні, вона хотіла вірити в це. Бо вся її увага зараз була зосереджена на переписці з Гордієм. Він був зайнятись своїми сімейними справами і їхні зустрічі поки що були лише в планах та мріях Агати. А думками та словами вони завжди були поруч. 

“Що тебе лякає найбільше?” — спитав він одного вечора.

“Що проживу не своє життя”, — відповіла вона не роздумуючи, — “А тебе?”

“Що залишуся тим, ким мене бачать усі — і ніколи тим, ким міг би бути”… 

Вони писали одне одному щодня: іноді зранку, іноді ввечері і часто пізно вночі, коли всі спали, а у вікнах залишалося одне-єдине світло — їхнє. Ці повідомлення ставали їхнім порятунком та місцем, де завжди чекали. 

“У тебе є дитячий страх?” — спитала вона якось, бо самп багато чого боялася, але от разом боятися було простіше. 

“Ммм… дай подумати… Мабуть, я боюся залишитися в тіні свого батька, так і не ризикнувши вийти з неї”. 

Агата розуміла почуття Гордія, бо почувалася точнісінько так само. Вона і собою практично ні для кого не була, а лише додаток до пана прокурора. 

“Я теж цього боюся. І ще того, що відмовлюся від мрії, бо буде зручніше не ризикувати”.

“Ми дивно схожі, Агато”, — написав він, — “Просто різні декорації”. 

Із кожним днем вони ставали ближчими: без дотиків, без зустрічей. Але ближчими один одному більше, ніж будь-хто з їхніх рідних коли-небудь був для них. Це було так дивно і боляче одночасно, бо в чужій людині вони знайшли те, що так довго потребували: любов, тепло, підтримку і розуміння. 

“Якби ти міг зараз бути будь-де — куди б поїхав?” — написала одного вечора Агата з завмиранням серця, очікуючи на відповідь. 

“Неважливо куди, а важливо з ким”, — відповів Гордій і серце Агати забилося швидше. 

Їхні переписки, розмови стали тихою гаванню для обох. Тут вони могли бути собою: без масок, без вдавання, без зайвого шуму. Просто Горлій і просто Агата — двоє, котрі мріяли та вірили в щасливе майбутнє. Без минулого. Без тіней батьків і зобов’язань, котрі з кожним днем душили ще більше. І хоч вони не торкалися одне одного руками — тепло від їхніх слів дарувало відчуття безпеки та затишку. І вони розкривались, мов книги, один для одного. Сторінка за сторінкою. Буква за буквою. Вони вчилися підтримки, довіри та розуміння. 

А десь у повітрі вже назрівала буря. Вони цього ще не знали. Але обидвоє встигли — в цьому короткому затишші — відчути щось важливе. 

Світ не змінюється раптово. Але є моменти, коли повітря стискається — і вже відчуваєш: щось буде, щось насувається.

Цього разу зміни прийшли до Гордія не через повідомлення, а через двері. У буквальному сенсі — дзвінок у двері о восьмій ранку розбудив усіх. Тихомир відкрив, і вже за хвилину стояв на кухні з поглядом не то переляку, не то готовності атакувати. 

— Батька викликають на допит.

Гордій, ще не встигнувши допити каву, завмер. Всередині щось здригнулося. 

— Хто саме?

— Прокуратура.

Прокуратура.

Не потрібно було уточнювати, хто саме викликав Устима Вітра на допит, бо всі знали, що Агатин батько — головний прокурор області. Саме його підпис стоїть під усіма документами.

Гордій спустився на перший поверх. У кабінеті вже сидів батько. Він виглядав спокійним, як завжди, але щелепи стискались трохи сильніше.

— Це ще не вирок, — сказав він. — Але хтось копає, і глибоко. І підпал, вочевидь, їхніх рук справа. 

— Звідки інформація? 

— Поки що не знаю, потрібно з'ясувати. Але той Адамчук... — він глянув на сина,  — Якщо в нього дійсно є щось, він піде до кінця. Треба якось завадити цьому. 

Гордій мовчав. У душі все клекотіло, бо його розпирало від суперечливих почуттів, і він знав, що ж шанс програти цей бій. 

Агата. Він не міг говорити з нею прямо, не мав права втягувати. Але й вдавати, що нічого не відбувається — теж не міг. Бо рано чи пізно, а вона дізнається правду і тоді, він може втратити набагато більше. Та де знайти в собі сили і розказати геть усе?