-25-

— Поговоримо про це пізніше, гаразд? 

Агата встала з-за парти, збираючи свої речі. Їй хотілося відповісти Гордієві негайно, і заодно побути на самоті з думками хоч кілька хвилин. 

— Гаразд, — кивнула Діана. Вона завжди знала, коли варто промовчати і не лізти в душу. Тому зібрала свої речі і пішла до іншої аудиторії, де у них мала бути наступна пара. 

— Займи мені місце, — гукнула їй услід Агата та попрямувала до вбиральні, а потім відразу поспішила до аудиторії, де мала б слухати лекцію з Релігієзнавства. Цей курс у них був додатковий і мав тривати лише цей семестр і вкінці мав бути екзамен. Хоч Агата і не розуміла для чого екзамен з такого предмету, все одно відвідувала пари та готувалася до кожного семінару. Бо викладач був дуже суворий і категоричний щодо того, чи знають студенти його предмет, чи відвідують пари, чи ведуть конспект. І ходили слухали, що він міг не допустити до екзамену того, хто мав хоча б один пропуск. 

“А я з самого рання борюсь із системою. Вислухала вже лекцію про те, яка я невдячна донька. Сподіваюся, що в тебе ранок був кращим!” — всівшись поруч з Діаною за парту, Агата відразу відповіла Гордієві. 

Потім витягнула зошит та ручку і приготувалася занотовувати. Викладач якраз увійшов до зали. Як завжди уважним поглядом оглянув аудиторію, поклав портфель та стіл, витяг свої папірці і вставши за кафедру, почав розказувати про…

Агата не слухала, бо їй прийшло повідомлення від Гордія.

“А я мовчу, дивлюсь і думаю, як втрапив у це божевілля. І чому я не там, де і ти”. 

Вона усміхнулася у швидко написала  відповідь. 

“Здається, ми обидва опинились не там, де б хотіли бути”. 

Вони листувались до самої перерви. Про все і ні про що. Про те, що не встигаєш сказати вголос, бо світ великий, але чужий, а думки — надто особисті. І з кожним новим повідомленням Агата відчувала: в ній починає проростати щось нове. Небезпечне, прекрасне і... справжнє.

“То давай втечемо від усіх. Вдвох. Лише ти і я”. 

Агата прочитала кілька разів і не могла повірити, що Гордій насправді таке запропонував. А вона? Чи змогла б вона все кинути і втекти з ним світ за очі? 

Вона відклала телефон на парту, сховавши під зошитом, і поки нічого не відповівши, але вже розуміла, що пропозиція надто спокуслива. Хоча б для того, аби втекти не назавжди, а лише на один вечір, на один день, аби відчути себе справжньому живою, вільною, собою. 

Лекція тривала, але Агата чула лише одне: вібрацію телефону. Її новий улюблений рингтон, імпульс, що задавав ритм не лише її серцю, а й душі. І з кожним новим повідомленням, Агата все більше і більше відкривалася перед Гордієм, довіряючи йому навіть ті таємниці про які не знала і Діана. З ним було легко та просто спілкуватися. 

“Ти любиш сніг?” — цікавився він між тим.

“Люблю. Особливо перший сніг, коли він ще не сірий і не змішаний з чимось ще. Коли пухнастий, лапатий і скрипить. Ідеш і під ногами музика”. 

Надіславши повідомлення Агата уявила, як вони вдвох йдуть по зимовому парку, тримаючись за руки. Під ногами рипить сніг, мороз щипає за щоки, але в серці — тепло та затишно. 

“Я теж люблю сніг, і зиму. Нагадує про щасливе дитинство, коли я з хлопцями з двору ліпив сніговика та кидався сніжками. Веселі були часи”. 

Вона знову усміхнулася та вмить перестала, бо помітила суворий погляд викладача, котрий дивився саме на неї. Здається, він бачив її телефон. Тільки б не виграв з лекції. 

— Студентко, Адамчук, — перервавши вдасну доповідь, мовив викладач, — Те, що ваш батько прокурор, не означає, що ви автоматично здасте всі екзамени в цьому університеті. Ви не зможете прикритися його посадою, коли витягнете білет і не знатимете відповіді, бо не слухаєте, а займається дурницями! 

Слова викладача звучали грізно, суворо, так, що всі інші студенти мовчали, затамувавши подих. Агата ж потупила погляд винувато. Їй справді було соромно, але нічого поганого вона ж не зробила. Тай відволіклася лише на мить. 

— Вибачте… — зрештою промовила.

Викладач лукаво посміхнувся, так наче щось замислив. 

— Не варто. Йдете до декана і пояснюєте йому, чому зриваєте лекції і чим ви таким цікавим займалися. 

Вась зал студентів охнув. Діана затулила рота рукою зі співчуттям зиркнувши на подругу. 

— Не треба в деканат. Я зрозуміла свою помилку і більше не буду. 

Та цього виявилося недостатньо для професора.

— А більше і не треба. Марш в деканат! — гучно та різко скомандував він, — Я за хвилину вийду слідом. 

Трясця! — подумалося їй та вибору не було. Взявши свої речі, вона побрела в деканат. Вже до вечора батьки будуть знати про інцидент і точно влаштують їй “взбучку”.