-20-

Поки інші гості танцювали, потискали один одному руки, посміхались у камери, пили шампанське і перемовлялись про цифри, Гордій стояв осторонь, у тіні колони і спостерігав. На його обличчі не було нічого святкового, ані усмішки, ані захоплення в очах, хіба що легка іронія, котрою жив, неначе дихав. Він не хотів тут бути, але мусив. Поки його погляд ковзав по залу, вивчав та впізнавав обличчя, пальці спокійно ковзали по краю склянки з водою — ні краплі алкоголю. Ніколи на роботі.

Цей вечір не мав ніякого стосунку до нього і не був чимось, де можна розважитися та відпочити, його поява тут — чергове доручення. Одне з тих, які не ставлять під сумнів. Бо ім’я, яке він носив, відкривало двері — і водночас замикало всі виходи. І не тільки для інших. Іноді, він самий ставав заручником імені, котре мав. Часом і проклинав його та змінити це не міг. Як і свою сутність. Він — син бандита, поріддя зла. І з цим мусив змиритися. 

Устим Вітер — його батько, був головою найбільшого кримінального угруповання регіону. Людиною, яка будувала імперію на чужих болях, страхах, боргах. Усі знали, хто він, але мало хто наважувався вимовити це вголос. А Гордій? Він ніколи не обирав цю роль. Він просто виріс у тіні та навчився жити в ній. І вже з підліткового віку він виконував доручення. Маленькі. Потім більші. Потім такі, що не дозволяли дивитись у дзеркало довше, ніж на кілька секунд, а іноді не дивитися зовсім. Та зрештою, він змирився.

Благодійний вечір був прикриттям: показовою ширмою для переговорів. Один із тих, хто мав підписати угоду з “потрібними” людьми, мав бути тут, а Гордій мав переконатись, що зустріч відбудеться — спокійно, без зайвих очей. А якщо б щось пішло не так, то негайно втрутитись. Він вмів приймати швидкі рішення, робити чіткі рухи і переконувати мало не силою думки, а ще вмів бути тим, хто виконує і не питає зайвого. Він вмів залишатись невидимим.

Але цього разу — щось пішло не так. Він не очікував побачити її, Агату. Доньку прокурора в котрої погляд наляканої косулі, але характер такий, що збиває з ніг. І його збило, повалило на обидві лопатки майже відразу. Або ж, він зустрів ту, хто зумів його вразити. І тепер вона стояла серед усіх цих гостей у сукні кольору сапфіру і посміхалась. Фальшиво, як і всі. Але в очах він бачив, було щось живе, справжнє. 

“От сволота!” — промайнуло в думках у Гордія, — “Я б його зараз…”

Він глибоко вдихнув та видихнув і витягнув з кишені піджака телефон. Глянув на розблокований екран та перечитав останні повідомлення в котрих були вказівки від батька. Він, як завжди, був прямолінійний і не прикрашав реальність інфантильними словами. Все було до скреготу просто, чітко, без прикрас. 

— Курва… — таки зірвалося з його вуст, щойно він засунув телефон назад до кишені і підвів погляд на залу. Там, посеред інших пар, котрі танцювали на майданчику вже була і Агата з якимось… віслюком. 

Гордій стиснув щелепу та кулак. Хотів би піти й натовкти пику тому віслюку, але розум зупинив. Що він їй скаже? Яке він має право? Ніяке. 

Йому треба було йти. Треба було поговорити з Ковалем — радником міністра, що давно “грає” на два фронти і передати повідомлення, перевірити його реакцію. Це було головне. Мало бути головним, але поява Агати на цьому заході трохи зміни його плани. І тому, замість прямувати до переговорної, він дивився, як вона танцює з тим віслюком. А потім вийшов в коридор, хотів перечекати бурю, що утворилася в душі, але побачив її, яка прямувала кудись по коридору. В голові народилася шалена думка, і щойно Агата опинилася поруч, він затягнув її в темну кімнату. 

Він мусив торкнутися її, відчути запах парфум, пізнати той самий дотик губ та рук, аби знову могти дихати.