-18-

У холі готелю, де проходив благодійний вечір все мерехтіло та кричало про статус, гроші, пафос. Навіть люстра і та була кришталева. Важила вона чимало і коштувала стільки, що деяким не під силу було заробити цю суму за все своє життя. 

— І саме тут буде благодійний бал… — пошепки мовила Агата, роздивляючись все довкола. 

Вона тут була не вперше, і прикро, що не востаннє, та воліла дивитися на стіни, ніж на людей. Бо вирази їхнього обличчя викликали у неї гостре відчуття нудоти. В тих обличчях не було ані краплі співчуття, розуміння та бажання допомогти тим, заради кого вони тут зібралися. Зовсім ні. Це був ще один захід влаштований кимось заради того, аби пропіаритися. І це вона прекрасно розуміла. 

Пройшовши хол, Агата увійшла до величезної зали, де лунала класична музика, туди сюди снували офіціанти з підносами в руках і гучно сміялися гості. На невеличкій сцені в правому кутку поставили мікрофон та стілець. Вочевидь, хтось знову читатиме промову чи лекцію про те, як важливо допомагати дітям в Африці тоді, як у власній країні сотні дітей залишаються сиротами і мусять виживати в дитячих будинках. Одну з таких історій вона знала не з чуток, а з розповідей Діани. І хоч подруга неохоче розповідала про своє дитинство, дечим все-таки поділилася. Мабуть, їй і досі боліло. 

А от Агата не могла уявити “як це?” не мати сім'ї. Не знати, хто твої батьки, де твоє коріння. Хоча, якщо подумати, то й маючи це все, вона досі не знала, хто вона: що думає, що відчуває, чого бажає. Адже завжди були правила, рамки, настанови і накази, котрі вона терпіти не могла. Попри те, що все життя її вчили слухати в підкорятися, вона хотіла йти проти системи. Але й досі боялася зробити крок в іншому напрямку. 

Навіть сьогодні вона пливла за течією: одягнула те, що дали, взула те, що обрали і навіть зачіску та макіяж теж не вибирала вона. Все вирішили за неї. Адже так було простіше. І в якийсь момент, Агата подумала, що хай буде так. Тільки б ніхто не гудів над головою, розказуючи їй, як важливо бути тут на цьому заході. Довгі суперечки, зрештою, приводили потім до довгих та нудних розмов з батьком в його кабінеті. 

— Агато, усміхайся, — голос матери вивів її з власних думок і вона повернулася на голос. Емілія Адамчук стояла зовсім поруч, тримаючись за лікоть свого чоловіка, а з іншого боку був малий Вадим. Йому взагалі не варто було бути тут ( на думку Агати), але і тут її ніхто не став слухати. Сам же брат був не проти побути серед дорослих. 

— Як на шкільний фотоальбом? — не витрималася від іронячого коментаря Агата, і справді усміхаючись. Але ця усмішка не була ані теплою, ані лагідною. Вона була штучною та холодною. 

— Посміхайся так, наче у тебе весілля з крон- принцом, не інакше, — іншої відповіді Агата і не сподівалася почути, бо на публіці вони — завжди ідеальна сім'я. 

— У нас такі не водяться… — заперечила вона, беручи до рук бокал з просекко від офіціанта, котрий проходив поруч. Їй треба було хоча б трохи розслабитися. Але і тут матір випередила її.

— Тобі не можна алкоголь, — мовила і забрала бокал з її рук. 

— Що? Мені вже є вісімнадцять, — обурилася, але так тихо, аби це чули лише свої, а не всі довкола. Батько закотив очі, Вадим шкірився крадькома, а матір обурливо хитнула головою, і мовила:

— Вік не має значення. Алкоголь шкідливий твоєму організму майбутньої матері. 

— Тоді мені можна, і не один бокал. Матір'ю я ще не скоро стану. 

— Якщо будеш розумною і приймеш пропозицію Ростислава, то це буде дуже-дуже скоро. 

Агата кліпнула. Раз. Другий. Їй здалося, що їй почулося. Але ж ні, не почулося. Її просто вкотре намагаюся контролювати.

— А ось і Ростик, — Емілія Адамчук помітно повеселішала, — Іди, потанцюй з ним, доню.