-17-

Її сукня мала бути вишуканою. Не гламурною, не зухвалою чи відвертою, і без жодного натяку на вульгарність. А ще, за стандартами мами Агати, її сукня мала бути унікальною, як і її донечка та статус, котрий вона носила. 

— Оця. Ідеальний колір, не кричущий, але помітний. І фасон стриманий, — мама тримала плаття кольору темного сапфіру, як небо перед грозою і задоволена усміхалася. 

Емілія Адамчук обожнювала продумувати все до деталей, коли справа стосувалася її вигляду, чи вигляду її сім'ї. Сину та чоловікові вона також обирала смокінги, туфлі, краватки. Власний образ залишила на останок, адже тільки тоді, коли всі були вдягнені, вона могла видихнути і присвятити час собі. 

— Не знаю, — мовила тихо Агата. 

Вона стояла біля кабінки з виразом обличчя, який добре знав кожен, хто змушений слухати і не сперечатись. Останнє, Агата майже ніколи не робила, якщо справа стосувалася мами та одягу, але сьогодні особливо важко було втриматися. Щось всередині неї клекотіло та підбурювало не мовчати. 

— Можна я хоч сама оберу туфлі? — мовила жартома, але мама лише хитнула головою та поспішила викликати консультантку, і туфлі — вже теж  було обрано. Миттєво. Беззаперечно. 

Агата зітхнула, стискаючи кулак та подавляючи в собі пориви гніву. Бо знову з нею поводилися, як зі сліпим кошеням. А вона такою бути не хотіла. Більше не могла. Тільки як вибратися з цього проклятого кола, не знала. 

— Гаразд, їдемо додому. Зачіску та макіяж я вже замовила, — тим часом мовила до неї мати, навіть не помічаючи змін в настрої доньки. 

Агата мовчки кивнула, та взяла свою сумку та пішла на вихід. Навіть не стала очікувати матір, поки та оплатить покупку, і вийшла з бутіка. Навпроти нього був невеликий фонтанчик та лавка. Туди Агата і поспішила, аби трохи перепочити від розмов про благодійний бал, статус, правила. Її нудило від однієї думки про це, а як пережити той захід, вона й не знала. Все здавалося таким блідим, сірим, сумним та чужим, що вона ледь не розплакалася посеред торговельного центру. 

На мить закрила обличчя руками, аби дати спокій очам, а побачила перед собою його — Гордія. Серце гупнуло в шлунок, пульс застукотів у скронях, а в грудинях щось зашкребло. Вона розплющила очі, протерла їх долонею, витираючи вологу, що таки зібралася в кутиках і з сумом стиснула руки в замок. Його тут не було. І не мало б бути. І можливо, це й на краще. Бо Гордій — його воля, характер, любов до хаосу не вписувалися в рамки поведінки, котрі сповідували її батьки. Він їм би не сподобався. Вона це знала, і мабуть, саме тому так і не наважилася йому написати. Хоч серце і рвалося йому назустріч, телефон до рук Агата брала лише для того, аби перечитати їхні старі повідомлення. 

Поки їхали додому з бутику, Агата дивилася у вікно на змережані дощем вулиці. Їй хотілось кудись утекти: зняти всі оті “правильні” речі з себе та свого життя,, забути про дипломи, статус, вечори, де її ім’я завжди вимовляють із додатком: “донька прокурора” і просто жити. Бо вона не для цих вечорів, не для цього світу високого в якому просто обожнює купатися її матір. Вона, чомусь, інша. Не добра і непогана. Просто не така, як вони. 

— Агато, щодо вечора в суботу, — раптом одізвала матір з переднього сидіння, — Там будуть багаті та впливові люди не лише столиці, а й цілої країни. Тому, там треба всміхатись кожному, наче вони наші друзі, хоча ніколи ними не були.

— Звісно, — промовила невдоволено, хоча хотілося кричати. Бо там треба буде ще й робити вигляд, що всі ці розмови про високе та вічне їй цікаві, що вона захоплюється бізнесом, мистецтвом, політикою, банківською справою, фондами й благодійністю, в яку сама не вірить. Це там треба буде сміятися над тупими плоскими жартами незнайомих їй людей. Знову бути кимось, але не собою. 

— І ще, — додала матір, — Там буде Ростислав з родиною, будь ласка, будь уважніша до нього та добріша. 

Трясця! 

Агата мало не випригнула з авто на ходу.