-16-

Дорога від складу додому видалась надто короткою, або він просто летів, незважаючи на обмеження. Його зупинило лише знайоме подвір’я й залізні ворота, які відчинились автоматично. Василь вийшов з авто одразу, як вони в'їхали на подвір'я, а Гордій заїхав до гаража, заглушив двигун і просидів ще кілька хвилин у машині, втупившись у темряву перед собою. 

Це була помилка Треба забути. Вона не для тебе, а ти — не для неї, — крутилося в думках, щоб він не робив. 

Навіть коли поліція поїхала, а за ними пожежники та швидка, Гордій ходив по тому що лишилося від складу, зазирав у кути, під різні обпалені предмети, дошки обпалені, обвуглені цеглини, а думав про Агату. Її образ стояв перед очима неначе марево. І скільки б не намагався він не думати, нічого не виходило. Він сам себе підписав на ці муки, сам вліз туди, куди не варто було й дивитися, а тепер не знав, як вчинити. 

— Та хіба я знав, що так буде? — прошепотів сам до себе, опускаючи голову на кермо. В душі, вперше за довгий час, вирували такі емоції, на які він, здавалося, вже й не здатен. І це трохи лякало. Бо він не мав права на помилку. У нього не могло бути слабкостей, жодної. А Агата… вона могла стати тією, хто його погубить, якщо він не занапастить її раніше. 

Ні, такого життя він їй не бажав, бо знав, як це важко. І яскравим прикладом була власна матір. 

Коли сидіти в темноті та жаліти себе набридло, Гордій вийшов з авто, зачинив його та вийшов з гаража. Неквапливо пішов у бік вхідних дверей. На вулиці було тихо та по осінньому приємно. І мовчазні зорі досі спостерігали за ним зі своєї височини. 

Гордій дістав ключ, відчинив двері будинку та тихо увійшов. Годинник в коридорі показував третю ночі. 

— А от і наша гордість прийшла, — пролунав голос із кухні, щойно Гордій пройшов коридор та вітальню і звернув у той бік. Їсти він не хотів, а от спрага мучила, — Думали, що забув, як дім виглядає. Як розважився?

Тихомир, молодший брат Гордія всього на два роки, завжди дозволяв собі більше, аніж варто було. Зухвалий, язикатий, той, хто вмів обернути будь-яку ситуацію на жарт і цього разу — не втримався.

— Чи знову комусь натиснув на психіку однією бровою?

Гордій зупинився за кілька кроків від брата, котрий сидів на кріслі за столом і щось розмішував ложкою в чашці. 

— Не сьогодні, Мире. Чесно, я не в настрої, — букрнув у відповідь на жарт молодшого. Настрій у нього і справді спаскудився. Оскільки побачення закінчилося не так, як хотів, і причиною були зовсім не зовнішні фактори чи погано спланований задум. Причиною був він сам. Він сам міг стати проблемою. 

— Ого, щось новеньке. Ти і гарний настрій в апріорі речі несумісні, — Тихомир прищулився. — Що сталося? Жодна не клюнула на твій образ звабливий, але небезпечний?

Це мало б розсмішити його. В інший день, можливо б і спрацювало, але не сьогодні. Сьогодні він був не в собі. Вочевидь. 

— Заткнись, — пробурмотів Гордій, проходячи повз. Він взяв пляшку води, дістав стакан та налив собі. Залпом випив і налив знову. В роті була посуха, а в голові — безлад. Він сподівався, що Агата більше не напише йому, не зателефонує, що вона як мінімум образилася і більше не захоче його бачити. Однак, не був певен що стримається і не шукатиме її першим. 

— Та ти чого? — Тихомир встав, кинувши ложку в чашці, і пішов йому на зустріч, — Це ж просто жарт. 

— Мені не до твоїх жартів! — рикнув Гордій, коли брат поклав руку на його плече,  — Це не гра, Тихо. Все це — не розвага!

Тихомир спантеличено глянув на брата, забрав руку та відступив на крок.

— Не розумію про що ти, але гаразд — лізти не буду. Захочеш поговорити, знаєш де мене знайти. 

Тихомир розвернувся і сів назад за стіл, взяв ложку в руку і продовжив помішувати, дивлячись на темряву за вікном кухні. 

Гордій подивився на брата, зрозумів, що злиться не на його жарти, а на самого себе. 

— Пробач, — сказав Гордій стиха, — Просто… складний день.

— Забули, — відповів Тихомир, продовжуючи дивитися крізь вікно. 

Гордій постояв ще кілька секунд, помусолив поглядом простір навпроти себе і знесило зітхнувши, пішов геть. 

Вранці на нього чекало чимало справ і варто було поспати хоч трохи. Та він знав, що не засне. І буде думати про неї, про свої неправильні рішення та серце, котре гупало у скронях при кожній згадці про Агату. 

Треба забути. Треба. Треба.

Він мав би забути. Але знав, що не зможе. Бо йдучи туди, куди не варто, він не врахував одного — власні почуття.