-15-

Гордій сів за кермо службової машини з тонованими вікнами й запахом чужих парфумів на оббивці. Він не вмикав музику, бо так краще думалося. А розмірковувати він мав над чим, і ее лише про те, що хтось підпалив їхній склад. Зовсім, ні. Ця подія, хоч і була важлива для імперії Вітра, його самого хвилювала до певної міри. Бо він не мав ілюзій на рахунок того, що рано чи пізно, а хтось спробує посунути його батька з трону. Якщо не інші банди, не нова сила та кров, то ті урядовці, котрим він поперек горла став через свою зухвалість та нахабність. На жаль, Устим Вітер не знав міри ні в чому. Йому завжди всього було мало, а жадібність, як відомо… не одного згубила. 

Гордій вів автомобіль спокійно, уважно дивився на дорогу, швидкості не додавав, бо він не поспішав. Згорілий склад нікуди не дінеться, а йому треба час на роздуми. Машина плавно рухалася по шосе, мотор ревів монотонно і навіть Василь сидів поруч мовчки, розглядаючи щось за вікном. Чи то відчував настрій Гордія, або ж просто не мав теми для розмов з ним. Зрештою, вони були різні та майже не розмовляли без потреби. Лише про роботу, доручення, справи. 

Агата. Її ім’я крутилось у його голові, як попільничка в руках з якою часто любив бавитись підлітком. Ця звичка і досі в нього лишилася, як пам'ять про старі добрі тихі часи, коли він міг бути просто собою, а не солдатом в армії батька. Виконувачем його забаганок та завдань. 

Агата. Така легка, грайлива, весела, проста і водночас така цікава. Вона не була схожа на інших, та мабуть найбільше його приваблювало те, що вона не була схожа на нього. Вона була чиста, невинна, майже свята, бо точно за все своє життя і мухи не образила. Він знав, що вона добра та справедлива, і їй не місце в його світі. Їй не місце поруч з ним. 

Та попри все вона йому сподобалася. 

Серйозно.

Донька прокурора, чорт забирай.

Він не мав підходити до неї, розмовляти з нею, він навіть не мав права дивитися у її бік. Але все ж не втримався. Дурень. І тепер пожинає плоди власної нетерплячки. Двічі дурень.

І як тепер знайти вихід? Як вирішити рівняння, котре рішення немає? Адже він не зможе стояти осторонь. Більше не зможе. Навіть, якщо Агата ніколи більше не напише, і не захоче побачень з ним, він не зможе покинути її. 

Усе це здавалося йому схожим на божевілля, власне чистилище, куди сам себе й втягнув. Бо Агата — світла, правильна, з мріями про Лондон. А він? Він — Вітер. Ім’я, яке в місті вимовляли пошепки. Він виріс в бруді, в брехні, в крові, хоч і не за власною волею. Вони різні та не сумісні. Він бачив це і знав, але чомусь голос розуму не зупинив його, коли він вирішив вийти з тіні. Бо не можна тягнутися до сонця тому, хто не лише живе у темряві, а й є та сама темрява. 

Гордій ударив по керму долонею, і машина хитнулася, але він швидко опанував себе. Василь поруч і оком не моргнув. Навіть не глянув на нього, продовжуючи щось читати в телефоні. І заговорив лише тоді, коли вони виїхали на початок вулиці Мазепи. Та вже звідти їм було видно дим, що клубочився десь аж під зорями. 

— Зупинишся подалі від складу? — Василь відкрив бардачок та дістав звідти пістолета, поставив собі в кобуру, котра була схована під курткою. 

— Так, не варто світитися. 

Гордій вибрав мало освітлене місце та запаркував авто. Дістав з під сидіння інший пістолет та вийшовши з авто, заховав собі за спину. Закривши авто, вони пішли на склад. 

Біля складу, котрий встиг наполовині згоріти було кілька машин поліції, дві пожежні, швидка та солдати Вітра старшого. Вони снували туди-сюди, щось роздивлялися, щось говорили до правоохоронців, котрі також ходили по периметру і оглядали усе. Ну і вимагали знайти власника. 

І він знайшовся. Непримітний чолов'яга пенсійного віку стверджував, що він власник і тримав там всяку всячину та кілька пластмасових бочок, котоі перепродував час від часу. Правди в його словах, звісно ж не було, але поліціянтам того знати не треба було.

Гордій та Василь дочекалися, коли всі роз’їдуться і лише тоді пішли оглядати склад.