-14-

Гордій не знав скільки пройшло часу, поки він спав, але щойно прокинувся від стуку в двері, різко сів та оглянув кімнату. Він все ще був у кімнаті VIP. Заснув, трясця! 

Гордій скривився від напруження в м'язах шиї і спробував розім'яти їх. Помнув пальцями шию, поки очі все ще звикали до світла. Стукіт у двері повторився та цього разу той, хто стукав був більш наполегливим. Гордій встав, розімяв плечі і тільки тоді пішов та відкрив двері. На порозі був один з охоронців батька — крупний та дебелий Василь Тирса. 

— Тебе батько шукає, — сказав та тицьнув йому до рук телефон, — Подзвони. 

Гордій зітхнув, скривився, взяв до рук гаджет та набрав номер. Вистачило одного гудка, аби Устим Вітер відповів і його голос грізно прозвучав з динаміка. 

— Де тебе лихо носить? — почув Гордій і закрив двері перед носом охоронця. Такі розмови не для чужих вух. А для Гордія всі були чужими, хто не являвся членом його сім’ї. 

— Можу я хоч один вечір розслабитися? — буркнув, без сорому. Він завжди був напоготові, завжди під рукою, але не дозволяв нікому так з собою розмовляти, навіть власному батькові. Бо повагу треба заслужити, вона не дається просто так, — Що за терміновість? 

— Наш склад на Мазепи згорів, — невдоволено мовив Устим, мало не заскреготів зубами від гніву. І Гордій був певен, що вже зламав би кілька ручок, якби тримав їх в руці, — Я хочу, аби ти перевірив слід. Там вже є наші хлопці і поліція все перевіряє, але я їм не довіряю. Не здивуюся, що вони самі підпал і вчинили. 

Гордій насупився, задумався. Він не хотів їхати кудись у ніч, тим паче сьогодні, бо був просто не в тому настрої. Але ж не відмовиш. 

— Гаразд. Я поїду, гляну, — погодився, — Можу взяти автомобіль? Їхати туди на мотоциклі не так зручно. 

Устим кашлянув. 

— Так, скажи Василеві, хай дасть тобі ключі. 

— Чудово.

Гордій тим часом намацав у кишені свій телефон, розблокував екран. На ньому миготіло квлька пропущених від брата та мами, і з десяток повідомлень від батька з черговими дорученнями, котрі він мав виконати в найближчий час і одне кричаще повідомлення про підпал складу. 

— І, Гордію, візьми Василя з собою. Будьте уважні та обережні. Якщо це хтось з наших, то це одна справа, а якщо правоохоронці вирішили залякати мене — треба бути обережним та хитрим. 

У Устима Вітра було чимало ворогів: від заходу до сходу, з півдня на північ. Він багато кому насолив, перейшов дорогу, зруйнував бізнес та зламав життя і не дивно, що хтось бажає нашкодити йому. Простіше кажучи, це було не дивно для Гордія, що хтось вчинив підпал, питання було лише в тому, чи не зачепить це його самого. І наскільки небезпечною є дана акція. 

— Гаразд. Як завершимо огляд, зателефоную. 

— Відразу ж. Я маю на тебе надію.

— Аякже.

Гордій скинув виклик та відкрив двері. Василь стояв біля протилежної стіни в режимі очікування. Як тільки Гордій кивнув, Василь пішов слідом за ним, мовчки та без зайвих запитань.

— Я поведу авто. А мій мотоцикл, хай хтось відбуксує до маєтку. 

Василь кивнув та взявся швидко вирішувати питання з мотоциклом. 

— Спочатку, поїдемо на склад, а потім у відділок. І скажи іншим, аби з нами не їхали, ми маємо бути непомітні. 

— Гаразд, — відповів Василь. З ним завжди було легко і просто. Він не ставив зайвих запитань, а лише виконував накази. Чітко та злагоджено працював сам та в команді з іншими і за це Устим Вітер його поважав та цінував, якщо в його характері, звісно, були такі вміння. Бо у Гордія, іноді, складалося враження, що батько не володіє елементарними навичками відчувати, чути і розуміти інших. Так, неначе всі людські почуття для нього чужорідні та незрозумілі, дикі. Бо часами він нікого не жалів, навіть власних синів. І їх міг поставити під удар, тільки би не втратити свою імперію.