-13-

/Гордій/

Щойно Агата зникла за дверима ліфта, Гордій повільною ходою повернувся до VIP кімнати. Всівся на диванчик та закинувши руки за голову, спрямував свій погляд на зорі. Вони все ще були там, вгорі, дивилися на нього з презирством та докорами, ставши німими свідками його дурості. Чергової дурості через власні амбіції та забаганки. 

Агата. Ніжна, мила, чарівна, не така, як всі. Він це знав, зрозумів з першої хвилини, як побачив її, як вловив вібрації її голосу, як вдихнув її запах. Він знав, що вона не для нього, розумів це кожною клітинкою свого зіпсованого мозку, але все одно не міг побороти внутрішніх демонів та заткнути їх за пояс. Або ж не хотів. 

Він завжди мав багато свободи і нуль обмежень. Брав, що хотів, і коли хотів. Для нього закони існували лише на папері. Не більше. А ті, котрі ставали перепонами в реальному житті, завжди можна було змінити кількома купюрами чи одним словом “Вітер”. Тут чи там, та він завжди виходив сухим із води, вмів йти поміж краплями дощу та танцювати на розжареному вугіллі. Він завжди був на коні, що чи хто не стояв би на його шляху. Зрештою, він син свого батька чи ні? 

Так, Гордій не обирав свій шлях, не хотів такого життя, не мріяв про темні сторони цього світу, але вже як склалося. Він не міг змінити світ в якому жив, але вчився обходити правила. Іноді, він сам встановлював їх, і радів, коли вдавалося досягти чогось меншою кров'ю. 

Криваві розборки Гордій не любив. Ніколи в них не брав участь і не влаштовував їх. За це в імперії його батько відповідали інші люди. Ті, кому закони не писані: ані людські, ані небесні. Ті, хто не просто робив це заради наживи, слави чи влади, а ті, хто жив цим. Такі люди були ідеальними солдатами у війську його батька, та не його. Він з ними дружби не водив, хоч і не раз стикався з ними. 

Гордій багато, що робив, вмів та знав, але ніколи не брав до рук зброї, аби комусь нашкодити. Так, він міг залякувати, обманювати, хитрувати, маніпулювати, міг навіть викрасти когось, але вбити — ніколи. Це було єдине його табу, коли батько вирішив, що він уже достатньо дорослий, щоб стати частиною імперії, яка годувала його. Чи міг Гордій заперечити? Чи міг змінити рішення батька? Мати бодай якийсь примарний вибір? Ні, ніколи. Роль та призначення Гордія було вирішено ще в день його народження. Адже він син Устима Вітра — його кровь і плоть, його нащадок, його надія. І навіть, якби Гордій мав свою думку, нічого змінити він не міг. Він жив в тіні свого батька, сам став тінню себе і своїх дитячих мрій. Він міг мати все і водночас — не мати нічого. Парадоксально так. 

Її він теж не міг мати.

Це він знав і розумів чітко. Навіть заборонив собі шукати її, думати про неї, мріяти. Та доля, он яка засранка, знову їх звела. Перегони. Він не хотів йти туди, давно вже втратили смак ці змагання, де він вигравав на раз-два просто тому, що був кращим, що не боявся, не мав тормозів. Він не боявся за своє життя, котре і так висіло на волосині. День раніше, день пізніше не робили йому різниці. Він був мертвим давно, і кожен день лише наближав його до цієї участі. Бо син Устима Вітра — це не лише необмежені можливості, статус, привілегія, це ще й велика відповідальність та чітко розмічена мішень на голові. Хіба тільки лінивий в цьому місті не хотів його смерті: починаючи від дрібних злодюжок, закінчуючи головним прокурором області. 

Адамчук… Ще одна скалка в дупі, котра бісила його не менше, аніж його власний батько. Занадто впертий, самовпевнений та метикуватий чоловік не хотів йти на поступки: ні собі, ні їм. А погрози від найбільшого звіра імперії зла “зіграти в ящик”, його зовсім не лякали. Як і інші райдужні перспективи отримати якісь тілесні ушкодження чи сюрпризи під дверима будинку. Мабуть, в даному випадку “найшла коса на камінь”… як казав дід Гордія, батько його матері. І вже нічого було вдіяти, окрім, як чекати “хто кого”. 

Тільки вона в цьому рівнянні була зайвою. І він це знав.