-9-

Після кав’ярні, посиденьоок й Ростислава, що розчинився десь у повітрі з образою на обличчі, Агата не пішла додому, а рушила в інший бік — туди, де стіни були сірими, погляди строгими, а кроки лунали тихо та стримано. Вона пішла у офіс, де трудився її батько. 

Сьогодні Агата була не сама, а з супроводом, котрий вже ніяк не могла обдурити. Після кількох її спроб втекти від охорони, батько пригрозив, що поставить на її телефон “маячок”, а в сам телефон завантажить додаток і вона буде змушені звітувати: що, де, коли, і з ким — щогодини. Тому, їй нічого не залишалося, як змиритися зі своїм становищем доти, поки вона щось не вигадає. Радів цій гіперопіці лише її молодший братик Вадим. Бо він їздив в школу, як король — на дорогому авто, з власним водієм та охороною. Однолітки заздрили йому, а дівчата хотіли познайомитися і пропонували дружбу. Але Агата знала, що і йому скоро це набридне, просто він ще не до кінця розуміє усю складність ситуації. 

Офіс, де працював її батько — головний  прокурор області, — займав майже весь поверх адміністративної будівлі в центрі міста. Агата сюди навідувалася кілька разів на тиждень, допомагала одній з адвокатес: вона розносила документи, друкувала, те що просили, робила копії, варила каву, могла попрацювати за кур'єра і доставити щось кудись, як і купити їжі та забрати чийсь одяг з хімчистки. Робота була не складною, іноді навіть нудною, але час від часу їй вдавалося почерпнути щось цікаве з розмов між співробітниками. І ще, часами, пані Ірина з якою працювала Агата давала їй на аналіз справи, якими займалася. Звісно, тільки ті, котрі могли бути розглянуті практикантами чи іншими особами. Бо були й такі, де жоден файлик не мав права бути показаний комусь іншому, лише прокурору та його помічникам. Та зазвичай і Агата не хотіла щось подібне читати, бо то були дуже тяжкі злочини — вбивства, різанина, стрілянина чи фізичне насильство. 

Адвокатка, пані Ірина, була з тих жінок, у яких все завжди ідеально та розкладено по поличках. Вона стильно одягалася, завжди носила підбори, робила макіяж, зачіску і мала ідеальний манікюр. А ще, вона любила точність та чіткість, як у справах, так і в словах. Вона могла розрізнити фальш у тоні голосу, не гірше за поліграф. Агату вона сприймала по-доброму, як до нового працівника, якого варто обережно вести стежкою великої юриспруденції. Проте, й не балувала її, і зовсім не зважала на той ярлик, котрий червоним виблискував на чолі Агати — “донька прокурора”. 

— Принеси, будь ласка, оці копії в кабінет триста десять, — сказала Ірина, не відриваючи погляду від монітора. — І каву — без цукру, тільки  на мигдальному молоці. 

— Уже лечу, — усміхнулась Агата, беручи папки. Трохи розім'яти ноги після кількагодинного сидіння за партою, їй здавалося хорошим рішенням. Та на виході з кабінету вона зіштовхнулась з власною матір'ю. Елегантна, як завжди, у світлому платті і в тон йому пальті, та  туфлях на невисокому підборі, з ланчбоксом у руках вона гордо крокувала коридором. 

— Доню? А ти що тут робиш? — запитала з усмішкою так, наче не знала на пам'ять її розклад. Іноді, Агата хотіла туди вписати (аби позлити матір та батька) — якісь курси випічки або плетіння і мати час на себе. Не відвідувати їх, а просто гуляти в цей час парком, читати книгу чи робить ще якусь дурню, типову для дівчат її віку. Але, на жаль, на щось таке вона досі не наважилася.

— Працюю, мам, — Агата спробувала проскочити повз, — Кава, копії, все як завжди.

— А я от принесла батькові обід. Знову забув, що обід існує. Він уже треті сутки живе між засіданнями та своїм кабінетом. Вдома з'являється, як привид. 

Агата лише зітхнула. Стосунки її батька зі своєю роботою — то окрема тема для розмови, і говорити можна було годинами. Та раніше матір не скаржилася на його постійну зайнятість, ба більше — підтримувала чоловіка та всіляко розхвалювала його трудоголізм. Адже саме завдяки його трудам вони мали те, що мали: гарний будинок, машини, охорону і безбідне сите життя. 

— До речі, — мама зупинилась, — у суботу ми йдемо на благодійний вечір.

— Ми? — Агата мало не пискнула від розчарування. 

— Ти, я, тато. Після офіційної частини буде фуршет і танці, і фотограф — все, як ти любиш, доню. 

Агата скривилась. Вона ненавиділа такі дійства і йшла туди, як на каторгу. Бо завжди там треба було усміхатися, ввічливо кивати головою, але тримати язика за зубами. І танцювати з усіма, хто запросить. “А раптом це твій майбутній чоловік чи родич?” — завжди повторювала матір. 

— Мам, я не хочу, чесно. Може, я цей раз пропущу? Відпочину краще. 

— Від чого? — мама примружилась, — Від мрії вступити в Лондонський університет? Бо ці вечори — це не просто сукні й шампанське, це нові контакти і більші можливості. Зрештою, репутація батька, і твоя теж, бо ти його донька.

Донька. Еге ж! Якби вона не пам'ятала сама. Та і дня не проходить, аби хтось не нагадував їй про це  

— Я не встигаю вже ні за якою репутацією, — прошепотіла Агата, — Може, просто…

— Агато, — перервала її мама тихо, але твердо, щоб зайві вуха не почули, — Ти поїдеш туди. Ти — частина нас. І, як не крути, це частина твого життя. На днях виберемо тобі нову сукню.

Агата мовчки кивнула. Супротив не мав сенсу. Вона бачила, як рішуче налаштовані матір, і якщо вона буде відмовлятися, до цього питання підключиться і батько. 

— Гаразд, — відповіла. Все одно благодійний вечір уже вписано в її розклад, як щось найважливіше. 

— От і чудово, — матір усміхнулася задоволена собою і почимчикувала у бік кабінету батька. Агата залишилась у коридорі, стискаючи у руках теку з документами. 

А хто я, коли не донька прокурора? Мене хтось бачить, чує, коли я просто я?

Настрій у Агати зіпсувався настільки, що хотілося покинути стіни офісу й піди десь бродити. Саме в цей момент у неї вібрував телефон у кишені. Вона витягнула, аби глянути — їй написав Гордій. Серце підстрибнуло та вдарилося об грудну клітку, руки ледь тремтіли від раптового хвилювання та бажання відповісти. Одразу. Та спочатку треба було віднести теку у кабінет триста десять.