-6-

Вони мчали крізь ніч, оповиті її обіймами, вдихаючи запах бензину та нічної прохолоди. Шолом щільно обіймав голову Агати, а її руки міцно трималися за Гордія. Адреналін спалахував під шкірою, змушуючи її серце битися гучніше з кожною секундою. Це не була просто поїздка. Це була втеча від старої себе: від правил, батьківського контролю та заборон, що супроводжували усе її свідоме життя. 

— Ти зовсім не така, як я думав, — крикнув Гордій, коли зупинився на світлофорі, але вона не відповіла. Просто посміхнулась, відчуваючи, як щоки знову багряніють. Їй було добре і вона хотіла запам'ятати цей момент.

Коли зникли останні ліхтарі і місто залишилося позаду, вони піднялись на пагорб. Гордій заглушив двигун, і все навколо огорнула тиша — тиха, шовкова, чарівна. 

— Тут добре, — промовив він, знімаючи шолом. Подав їй руку, аби могла легко злізти його мотоцикла та допоміг зняти шлем. 

— Тут... ідеально, — відповіла Агата, вдихаючи прохолодне повітря жовтня на повні груди. Навіть попри доволі низьку температуру, їй було парко. Щоки пашіли, серце вискакувало із грудей, а мозок божеволів від шаленої дози адреналіну. Нічого подібного в своєму житті вона не робила. Найбільшим екстримом в її житті було хіба що запізнення на урок чи в університет на пари, ну і хіба четвірка з математики. 

— Знав, що тобі сподобається, — Гордій зняв свою куртку та постелив на траві, запрошуючи Агату сісти поруч. Вона вагалася лише кілька перших секунд, а потім махнула на все рукою, і сіла біля нього. Зрештою, що поганого може трапитися? Не маніяк же він. Не з'їсть її. 

— Подобається. Визнаю.

Вона підняла голову, розглядаючи нічне небо над ними. Воно було всіяне пледами зірок — яскраві, об’ємні, казкові, вони вабили до себе, і сяяли так, неначе освічували їхній путь. Місто ж внизу виглядало мов іграшкове: крихітні будиночки, дерева, лінії вулиці, і ліхтарі, котрі були неймовірно схожі на феєрверки, котрі вона так любила споглядати в дитинстві. Там, внизу, в місті було шумно, гамірно і людно. А тут — на пагорбі панувала тиша, розбавлена тільки їхнім диханням. 

— Я вчуся на юридичному факультеті, — сказала Агата першою, порушуючи тишу, — Четвертий курс. Хочу закінчити з відзнакою і поїхати до Лондона. Я була там торік за обміном і мені дуже сподобалося. То місце, де хочеться залишитись довше. 

Вона не знала, чи йому взагалі цікаво про таке розмовляти, але хотілося сказати саме це. Хотілося бути собою, справжньою і не боятися осуду. 

— Лондон — це круто. І красиво, — промовив Гордій, не відводячи погляду від її профілю. Його погляд був прямий, впевнений та загадковий.  А на дні зіниць знову бісики танцювали ламбаду. Вона бачила це і їй хотілося вірити, що причиною цього є вона сама.

— А ти? — запитала,  — Теж студент?

Гордій усміхнувся кутиками вуст і запустив велику долоню у пасма свого чорного волосся. Воно було довшим ніж зазвичай полюбляють носити хлопці, але йому пасувало. Можливо, навіть більше, аніж іншим. 

— Ні, я не з тих, хто любить науку. Сидіти годинами за партою, шкрябати ручкою в зошиті і зубрити — не для мене. Це нудно. Я більше люблю рух, емоції, адреналін.

— І небезпечні іграшки, — мовила вона, щойно Гордій замовк. 

Він кинув погляд на свій мотоцикл і усміхнувся. Екстрим він любив і не тільки такий. 

— І це також, — підтвердив, — Коли мені було років п’ять, я вкрав у діда маленький старий мотоцикл. Вперше побачив, як він його ремонтував у гаражі, загорівся думкою, аби випробувати, поїздити та дід не дозволяв, казав, що я ще малий. 

— А ти був малий? — Агата обійняла себе за плечі, намагаючись зігрітися, бо сидіти на траві, хоч і на куртці, було не найкращим рішенням. Все-таки на дворі була середина осені. 

— Малий і дурний, — голос Гордія зазвучав грайливо, — Але тоді, я думав інакше. І от уночі — тиша, всі сплять, а я беру й вивожу моцик з гаража. Маленький такий, смішний, без шолома, в одній лише піжамі… — його обличчя на мить стало радісним і по дитячому щирим, — Сів, завів мотор і поїхав. 

Агата розсміялася — щиро, тепло, так, як давно не сміялася. Вона навіть спробувала уявити цю ситуацію і малого Гордія верхи на дідовому мотоциклі. Мабуть, це було кумедно і весело, хоч доволі небезпечно. 

Мимоволі Агата згадала своє дитинство: суворий режим, пансіонат для дівчаток і канікули у бабусі Матільди, котра щодня муштрувала її, втокмачувала в голові основні правила поведінки “хорошої” дівчинки. Літо у неї завжди проходило важко, іноді зі сльозами на очах та вибору у Агати не було. Інших бабусь чи дідусів вона не мала, а батьки завжди були зайняті чимось: то робота відволікала їх,  то благодійні вечори, де обов'язково мав бути батько, а матір супроводжувати його, то ювілеї знайомих, колег, державні свята, де тато був  у ролі почесного гостя і безліч інших причин, через які мала Агата була змушена гостювати у Матільди. 

— І?

— Поїхав і влетів у перші кущі зі звуком, схожим на удари по барабану. Але тоді я зрозумів, що по-справжньому щасливий: що мені подобається рух, шум і я все життя буду тікати від тиші та сірості буття. 

— І від себе? — це зірвалось у неї раптово, але він не образився. Просто дивився довго, пильно, неначе зважував усі “за” та “проти” у своїй голові. 

— Можливо, — відповів впевнено і між ними запала мовчанка. Глибока, вязка, немов мед в котрий потрапила маленька комашка. Агата  почувалася тією комашкою поруч з ним, але їй не було страшно. Навпаки — якось затишно та спокійно стало. 

— Ти боїшся показати, ким ти є насправді? — сказала вона, нерішуче, бо  й сама не наважувалася відкриватися комусь. Єдині, хто її знали справжню та любили — Ілона, Зореслава і Діана, — три подружки, завдяки яким вона не втратила віру в себе та продовжувала йти далі. 

Гордій повів плечем, як людина, яка не звикла розкривати карти, і завжди зберігає додатковий туз в рукаві. Агата ж не збиралася допитуватися, тому питання не повторила, і продовжила дивитися на місто, що лежало у підніжжя пагорба.