-5-

Натовп розсіювався повільно, мов туман на світанку. Шоу закінчилося, переможця визначили і їм більше не було сенсу стояти під відкритим нічним небом на початку жовтня, коли за будь-якої нагоди міг піти дощ. Діана теж розчинилась десь у людській течії — хтось їй подзвонив, і вона пообіцяла “щось показати” одному знайомому.

— Я за хвилин десять повернуся, почекаєш? — кинула вона на ходу. Агата кивнула мовчки, проводжаючи її поглядом. Її серце все ще калатало після побаченого і пережитого, а ще більше від несподіваної зустрічі з тим, кого гадала більше ніколи не побачити. І чому вона раніше його тут не бачила? Не місцевий?

Очікуючи подругу, Агата крутилася довкола своєї осі, розглядала трасу, де щойно відбулися перегони. Там досі виднілися сліди шин. Потім глянула на трибуни — там все ще сиділо кілька підлітків, розриваючи пиво. Їм ніхто не забороняв робити це, і вочевидь, навіть ніхто не поцікавився, чи вони взагалі мають на це право. Тай навіщо?! Тут, на місці проведення нелегальних перегонів, кожен міг дозволити собі краплю шаленства та безрозсудності. Кожен, але не вона. Вона все ще залишалася донькою прокурора, хотіла вона того, чи ні. І один вечір не міг цього змінити. 

Хвилини йшли, Діана не поверталася і Агата вирішила йти до виходу, коли почула знайомий голос за спиною:

— Знову йдеш одна в темряву?

Вона одразу обернулась і навіть не сумнівалася, що позаду неї стоїть він — Гордій. 

Не сумнівалася чи очікувала саме цього?

— А тобі то що? — запитала, дивлячись у вічі.  Гордій стояв за кілька кроків від неї, заклавши руки в кишені куртки, і дивився на неї з тією ж усмішкою — не зухвалою, радше впевненою та спокійною. І такою, що хотілося тікати подалі від нього. 

— Ну, не знаю, — повів плечем він, оглядаючи її з ніг до голови, а потім — натовп довкола, що розходився, — Це не темна алейка звісно, але місце не надто безпечне для таких дівчат, як ти. 

Його напів натяки обдурювали, і їй хотілося заперечити, попри те, що вона знала — він має рацію. Їй не місце тут, і якби батько дізнався — вона б відразу опинилася під домашнім арештом. Або й того гірше. 

— Цього разу, я тут не сама, — відповіла Агата, зиркаючи то вправо, то вліво, але Діани ніде не було видно. І її десять хвилин здавалися Агаті вічністю, — І у мене є перцевий балончик. 

Гордій усміхнувся ще ширше та на мить прикрив очі, неначе сміявся з її дитячого жарту, хоч такого і не прозвучало. Або ж, він бачив, яка вона дурненька та по дитячому наївна, якщо розраховувала на суміш в баночці. 

— Гадаєш, що можна будь-кого зупинити одним балончиком? — він зробив крок назустріч, скорочуючи відстань між ними, — Гадаєш, Агато, що ти можеш зупинити когось такого, як я? 

На мить між ними зависла тиша. Вуличні ліхтарі прорізали темряву ночі і їхнє світло ковзало по його обличчю, по шкірянці, відбивалося в темних очах, що ніби читали її, як відкриту книгу. Ці очі ковзали зверху вниз, досліджували, обмацували, вивчали і їм все було мало. 

— І що це було? — спитала вона нарешті, розриваючи їхній зоровий контакт. І не тому, що не витримала напруги, а тому, що їй здавалося це надто небезпечним для її власного серця, — Ти намагаєшся мене налякати? Чи присоромити? Якщо так, то ставай в чергу, ти не перший, хто лякає мене негативними наслідками моїх дій. 

— Ні те, ні інше, — відповів Гордій, все ще скануючи її своїм поглядом, неначе хотів дізнатися про неї геть усе, навіть те, що сховано за образом хорошої дівчинки. Вона й сама була не проти пізнати іншу частину себе, бо ніколи раніше не переступала цю межу. Можливо, вона нудна і нецікава?

— Я не знала, що ти — гонщик, — сказала, переводячи погляд за його спину. Натовп уже розійшовся і на кілька десятків квадратних метрів вони були одні, — Хоча, якось… пасує.

Її погляд знову повернувся до силуету, обмацав кожен сантиметр, від чого її щоки почервоніли. Вона ще ніколи не розглядала когось так близько та безсоромно в той час, яка ця людина дивилася на неї пильно та навіть трішки зухвало. 

— А ти — серйозна дівчина з великими планами. У тебе, здається, навіть розклад кольорами виділений, — в очах його блиснув вогник. Але не той, котрий зігріває, а той, що ледь торкнувшись — обпече та опалить душу, — Що ти тут робиш, Агато?

Її ім'я в його вустах звучало якось по-іншому. Не добре і не погано, але так, що серце починало калатати сильніше та гучніше, і десь застрягло в горлянці. Вона глибоко вдихнула, даючи собі кілька секунд на роздуми. Не хотілося здаватися легковажною, але й ханжою — теж ні. 

— Іноді треба дати собі трохи свободи, побути серед хаосу, щоб потім повернутися до порядку, — відповіла вона, і в голосі її прозвучало більше впевненості, ніж вона очікувала. Вона навіть загордилася собою та своєю здатністю витримувати його довгий питальний погляд від котрого все всередині плавиться. 

Він кивнув, так наче і справді розумів її, ба більше — відчував щось схоже. Але ж це неможливо? Такий як він не знає, що таке правила, обмеження. Він не живе у золотій клітці, як Агата і не носить на собі ярлик “хорошої” дівчинки без права на помилку. Навряд чи в його житті існують які-небудь заборони…

— Поїхали, — раптом сказав Гордій та подав їй руку. І так впевнено, наче знав, що вона обов'язково погодиться.

Агата глянула на його руку, а тоді на нього, не наважуючись простягнути свою у відповідь. 

— Що? — можливість була, що їй почулося. Чи все ж?

— Покатаємося, кажу. Нічне місто, порожні вулиці, світло ліхтарів та запах свободи. Просто ти, я і вітер. 

Її внутрішній голос — той самий, що щоразу нагадував про плани, заліки й Лондон — закричав “ні”. Але було ще щось: таке яскраве, звабливе та небезпечне в його словах, що їй закортіло погодитися. Хоча б раз порушити правила, котрі душили, ненаве зашморг на шиї.

— Я без шлема, — тихо сказала вона, даючи останній шанс собі відмовитися, а йому — просто піти.