-4-

Біля старого складу за вокзалом палало життя — музика, неон, запах паленої гуми та гамір натовпу. Всі нетерпляче очікували початку перегон. Мотоцикли вишикувались на старті: блискучі, люті, мов хижаки перед стрибком. Люди юрмилися навколо, кожен обговорював своїх фаворитів, хтось робив ставки, хтось просто знімав усе на телефон. Це було за межами звичного та нормального для Агати — дике, неконтрольоване, екстремальне змагання, за котре можна було не лише отримати штраф, а й кілька зламаних ребер та розквашений ніс. 

— Ідеально, правда ж? — Діана обернулась до Агати, в її очах палахкотів азарт. Агата мовчки кивнула. 

Вона почувалася трохи чужою в цьому світі гуркоту, боротьби без правил та запаху небезпеки. Але й водночас — на диво, живою та сміливою. Її серце билося трохи швидше, ніж зазвичай. Можливо, це через шум двигунів та гамір оточуючих, а може, через незрозумілі передчуття, котрі охопили її, щойно вона вилізла через вікно будинку. 

Домовитися з батьками, аби її, повнолітню і таку вже дорослу, відпустили кудись, тим паче вночі — виявилося нереальним. Тому вона і вдруге питати не стала. І сама, тихенько, коли всі спали, вилізла через вікно на задній двір та прослизнула до виходу. За кілька метрів від будинку, в таксі, на неї чекала Діана. 

— Дивись, дивись, зараз почнеться, — схвильовано мовила Діана, вказуючи рукою на місце старту.

Там, всі, як один вишикувалися учасники змагання і струнка дівчинка з прапором в руках. 

— Як гадаєш, мені варто було зробити ставку? Може, ще не пізно? — запиталася Діана, зиркаючи то на учасників, то на Агату. Її цей вид змагань припав до душі і час від часу вона брала участь у тоталізаторі. Зазвичай, Діана вигравала, але то були незначні суми, бо ризикувати всім вона не сміла. 

— Не знаю, — знизала плечима Агата. Вона азартні ігри не любила, жодні. Знала, що воно таке і чим може закінчитися для того, хто один раз спробує і виграє, і повірить, що йому поталанить і вдруге, і втретє. А удача — вона веридива пані — сьогодні є, а завтра немає, і більше людині не таланить. 

— Ай, добре, наступного разу зіграю, — пробубніла Діана і потягнула Агату за руку, ближче до огорожі, яка відділяла глядачів від учасників. 

Дівчина, котра стояла перед учасниками підійняла руки, легкий вітерець колихав прапор, а учасники, один за одним, заводили мотори. Натовп раптово затих, наче завмер в очікуванні чогось неймовірного, і вибухнув оплесками та криками, коли дівчина махнула прапорцем і мотоцикли зірвалися з місця.

Учасники гнали наче навіжені, залишаючи за собою хмарки пилюки й запах горілої резини. Більшість з них, а їх було аж 8 учасників, вирввалися вперед одразу, інші, менш досвідчені намагалися їх наздогнати і практично висіли на хвості один у один. Про безпеку ніхто і не думав, адже найважливішою була перемога. 

Агата заворожено дивилась, як вони зникали за поворотом, один за одним, йшли на перехват, обганяли та зрізали кути. Це було шалено, на межі, і дуже сміливо. Бо не кожен би зміг втримати під собою такого залізного коня. 

Хтось із натовпу голосно кричав ім’я свого фаворита, хтось вигукував інше, а Діана стояла поруч і знімала сторіс. Вона фільмувала абсолютно всю гонку: від початку до кінця. Агата ж просто стояла й ловила себе на тому, що усміхається. Це було зовсім не те життя, якого вона прагнула. Але, можливо, те, чого їй не вистачає.

Минуло кілька хвилин — коротких і напружених — з-за повороту знову з’явились перші вогники. Троє гонщиків неслися вперед, та один був попереду всіх. Він впевнено обігнав суперників, мов знав кожен сантиметр дороги. Його мотоцикл — чорний, матовий, з червоними лініями, що були схожі на язики полум'я, мчав та ревів, як дикий звір. Тіні миготіли на його шоломі, а сам він ніби зливався в одне ціле зі своїм залізним другом, обіймаючи його боки ногами. Це виглядало вражаюче, захопливо і трохи хвилююче. 

— Хто це? — спитала Агата, звертаючись до подруги, котра не випускала телефону із рук. Вона фільмувала фініш та перемогу учасника. Та переможець не зупинився одразу — ще кілька секунд тримав темп, перш ніж різко загальмувати, здіймаючи хмару пилу просто перед глядачами.

— Здається той, хто виграв кілька змагань підряд влітку. Але це не точно. 

— Зрозуміло. 

Агата не збиралася знайомитися з переможцем, ба більше — спитала радше з цікавості, бо нікого тут не знала. На відміну від Діани, вона тут була лічені рази. 

Гонщик зістрибнув із мотоцикла, запаркував його і повільно крокуючи до трибуни, зняв шолом. І час для Агати зупинився. Ті самі темні очі, впевнений погляд, рішуча хода і волосся трохи розтріпане через шолом. А в кутиках його губ блукала усмішка. 

Він. Гордій.

— Боже, та це ж той самий, що вигравав ще влітку! У Микити Грача, — вигукнула Діана. — Пішли, я маю його привітати! Може автограф візьму. 

Микита Грач був мажором, і найбільшим бабієм в їхньому університеті. Тільки сліпий та глухий не знав про нього, і Діану він надзвичайно дратував. Чи то сказав щось недолуге, яи образив її чимось, Агата не знала, але антипатія до нього у Діани була на рівні інстинктів. І якби можна було когось стукнути без наслідків, то це точно був би той випадок.

— Діан… — Агата хотіла щось сказати, але не встигла. Подруга вже тягнула її за собою, прориваючись крізь навіжений натовп. 

Гордій обернувся, коли вони наблизились. Його погляд відразу впав на Агату. Він не здивувався, не усміхнувся, а просто дивився — уважно, довго, мов намагався втихомирити власних демонів, котоі влаштували танок на дні його зіниць. 

— Класно їздиш, — сказала Діана. — Це ти сам собі купив іграшку?

— Майже, — відповів Гордій коротко і перевів погляд знову на Агату.

— Ааа то ви знайомі? — спиталася Діана, і між ними трьома запала мовчанка. Діана чекала, з цікавістю позираючи на подругу. Агата відчула, як її щоки запалали, і десь в шлунку стисло спазмом. 

— Ні, — відповіла вона спокійно, зваживши всі за та проти, — Не думаю.