-3-

Минув тиждень. І ні — світ не перевернувся, час не зупинився, а Агата все ще була донькою прокурора. Проте вона більше не здригалася від кожного різкого звуку за спиною, від гучного сміху чи присутності незнайомців неподалік. Не стискала телефон у кишені, коли поверталася додому після пар, ховаючись від охоронців, котрі за наказом батька слідували за нею і вдень, і вночі. І навіть якось не одразу згадувала про нього — того дивного хлопця з темними очима й сигаретою в зубах, — будучи на самоті. 

Здавалося, що той вечір, і її промах, залишився десь у тумані на початку вересня, а вона повернулася до звичного життя: ранку в поспіху, кави на ходу, списку справ, навчання та коротких перерв між лекціями, де всі говорили про одне й те ж — конспекти, модулі, заліки.

Право — її перше випробування цього семестру. Її головна біль та віднедавна ще й заноза в одному місці, бо викладачка, котра вела їхній потік від першого курсу раптово вийшла заміж та вирішила облаштовувати своє сімейне гніздечко і пішла в довгу декретну відпустку. Замість неї — завжди веселої, усміхненої та привітної прийшла “стара мимра”. Так позаочі назвали викладачку однокурсники Агати. Їй же, Агаті, було просто складно знайти спільну мову з жінкою з консервативними  поглядами та застарілими методами викладання предмету.  Агаті хотілося руху, заперечень, дискусій, а не сухого вивчення матеріалу на пам'ять. Та це навіть не навчання було в її розуміння, а знущання над собою — вивчити формулювання  закони без того, аби застосовувати їх на конкретних змодельованих ситуаціях. 

На столі в кімнаті лежали підручники, роздруківки, нотатки, маркери всіх кольорів. Кожна сторінка записника виглядала немов міні-битва, яку треба виграти. Її червоний диплом не буде подарунком, Агата це знала, але без нього — ніякого Лондона. А вона хотіла, мріяла та вірила, що Лондон — її спасіння не лише від вічного контролю батьків, а й від їхнього бажання видати її заміж за вигідну партію. 

І навіть, якби не диплом та магістратура, попри все це, Лондон їй подобався. Це місто вразило її з першого дня і досі вабило.  Вона пам'ятала запах дощу на кам’яних вуличках, коли минулого року провела там цілу осінь в університеті по обміну. І так, там вона вперше відчула себе дорослою, самостійною, окремою одиницею, а не додатком до сім'ї Адамчук. Тому нині, попри всі складнощі, вона мала заслужити право туди повернутись уже, як студентка магістратури.

— Добре, — втомлено мовила спма до себе, відкидаючись на спинку крісла, — ще півгодини і перерва, — підбадьорила себе й продовжила читати конспект по останній  темі. Аж раптом на столі поруч задзеленькотів її телефон — прийшло повідомлення від Діани.

Агата зітхнула та взяла телефон у руки. Ігнорувати подругу вона не могла, хоч і знала, що її повідомлення зазвичай доводять до нестандартних ситуацій. І не завжди вони легальні. Та саме поруч з подругою, хоча б на мить, Агата почувалася іншою — розкутою, сміливою, вільною, і тією, котру сприймають такою, яка вона є. Діані було все одно, хто батьки Агати, де вона живе, на якому авто їздить і університет і взагалі будь-які матеріали блага інших її не цікавили. Вона звикла всього досягати самотужки і цінувати в людях людяність, а не розмір гаманця. 

Діана, на відміну від Агати, виросла дитячому будинку. Своїх батьків вона не знала та  й знати не хотіла, і одного разу досягнувши повноліття навіть їх і не шукала, хоча можливість була. Вона добре навчалася, старанно та наполегливо і змогла отримати стипендію, і тепер навчалася разом з Агатою в одній групі. 

“Ти тільки не смій відмовлятись”… — звучав початок повідомлення  і Агата усміхнулася, бо якщо Діана починала розмову саме так, значить, відмовитися варто було б, — “Сьогодні ввечері будуть гонки. Справжні. Місце все теж, за вокзалом”. 

Перегони — справжні, але нелегальні. Вони проводилися кілька разів на місяць у різних місцях і зазвичай ці місця дізнатися можна в останню мить. А сьогоденні по іншому? Мабуть, готують щось мегакруте та екстремальне. Хоча, самі по собі нелегальні гонки вже екстрим. 

Агата ніколи не брала участі у змаганнях, лише спостерігала. Особливо за тими, хто часто перемагав, адже саме вони — юні хлопці та дівчата — робили щось неймовірне, екстремальне та заборонене. Вони робили те, що вона не могла. 

Іноді, перед сном, коли Агата не могла заснути, вона уявляла себе верхи на тому залізному коні, яка мчить по порожньому нічному місту. І їй навіть здавалося, що вона відчувала вітер у волоссі і адреналін, що бурлить в крові. 

“І ми, нарешті, відзначимо місяць виживання в університеті,” — звучало наступне повідомлення від Діани, — “Я заїду за тобою о дев'ятій. І так, ти йдеш. Без варіантів”.

Вона посміхнулась та відписала своє чітке “гаразд”. Цілий тиждень вона поводилася зразково, то може, час трохи порушити правила?

Агата відклала ручку й глянула у вікно. Сонце сідало, повільно скотившись за обрій, а місто поступово запалювало свої вогні, обіцяючи ніч повну несподіванок та заборон. 

Агата закрила конспект, встала з-за столу та відкрила шафу, аби обрати щось зручне, але водночас і гарне. А ще, вона мусила вмовити матір відпустити її в гості до Діани. Про нічні перегони ніхто не мав знати.