-2-

— Вибачте, я… — Агата майже вбігла до аудиторії, стискаючи ремінець сумки так, ніби той міг втримати її у світі, що раптом почав обертатися надто швидко. 

— Сідай, тут вільно, — кивнув знайомий хлопець за першою партою, ім’я якого вона вкотре не могла згадати. Вони вже зустрічалися кілька разів, тут, в центрі і він був доволі милим та привітним. 

— Дякую. 

Агата присіла, поставила сумку поруч, дістала записник. Серце все ще шалено калатало в горлянці, віддаючись болючим спазмом в грудях та скронях. П’ятнадцять хвилин. Усього п'ятнадцять хвилин тривала вся та катавасія, але здавалося, вона прожила цілу епоху з моменту, як вийшла з метро та ступила на доріжку темної алеї. І смикнув же її нечистий скоротити шлях. А якби поруч не було Гордія? 

Думати про те, що було б якби… Агата не стала. Просто заборонила собі це. Натомість, вона огляділася, аби впевнитись, що ніхто не зиркає на неї та опустила погляд в записник. Вона не хотіла зайвих питань й тим паче давати відповіді на них. Вже достатньо того, що мало не спізнилася.

На щастя, всі лише розсідалися і також метушилися, обговорюючи щось: чи то порядок денний, чи список завдань і на неї не звертали уваги. 

— Любі друзі, — голос модераторки залунав десь здалеку, мов крізь вату. Агата підійняла голову, аби глянути на жінку, але побачила перед собою  дещо інше — темну алею і  дивака із цигаркою в зубах. “Не дякуй. Просто не ходи в темряву одна”, — хрипло звучав його голос в її голові і вона сильніше стиснула ручку від обурення, що раптово накотило. 

“Та хто він такий, щоб мені вказувати?!” — подумала з пересердя, хоч і знала, що він має рацію. 

— Ей, ти як? — сусід по парті нахилився до неї і вона інстинктивно смикнулася та відсунулася. 

— Та все нормально. Трохи втомлена, — машинально відповіла, записуючи в блокнот кілька справ. Їй не хотілося ні з ким розмовляти, як і бути на цьому зібранні. Після пригоди в парку їй кортіло повернутися додому, в свою кімнату, під ковдру. Туди, де тепло та затишно, а тіло розслаблене та не відчуває небезпеки. 

— Розумію. Ці зустрічі після пар та підробітку дуже втомлюють. Мабуть, варто їх переносити на вихідні. 

— Не знаю, — вона знизала плечима. Відповідала, бо так було треба, бо ввічливість цінувала понад усе, але подумки була не там. 

— А я б запропонував перенести зустрічі, можливо, навіть проводити їх в кафе, а не тут, — він усміхнувся, і вона теж. Автоматично, трохи натянуто, але так, аби хлопець не відчув себе незручно, — Можливо, було б добре… 

— Давай спочатку послухаємо те, що кажуть, гаразд? — запропонувала і повернула свою увагу до записника. Пробіглася поглядом по пунктах, що вже встигла зробити і додала ще один — купити перцевий балончик. 

Після зустрічі всі дружно зібралися на вихід, розбившись на невеликі групки. Агата вийшла з аудиторії останньою і лише чула відголоски розмов: хтось щось говорив про додаткові курси з права, хтось обурювався на нову викладачку, а хтось просто радів, що нарешті виїхав з села у велике місто. Вона йшла поволі і слухала, іноді вставляла поодинокі “угу”, “серйозно?” і “о, прикольно”, коли зверталися саме до неї. Думками вона була все ще там, у темному парку, на алейці з двома незнайомцями і страхом, котрий досі тривожив душу. 

А якби він не з’явився?

Ця думка переслідувала її. Ті двоє... Вони справді збиралися щось зробити? Чи все таки то була випадковість? Збіг обставин? Можливо, вона нафантазувала собі зайве, чи вони б могли... Та ні, вона не хотіла це уявляти, і більше думати про це, бо починала дуріти. Думки, іноді, гірше, ніж сама реальність. 

Та тільки тепер Агата усвідомила наскільки тонка була грань і наскільки легко вона могла зірватися в прірву. А якби не він? 

Агата зупинилася біля автобусної зупинки, огляділася довкола і лише тепер зрозуміла, що колеги з ініціативи давно розбрелися, хто куди. Вона залишилася сама, поглинута власними думками та страхами. У голові крутився тільки він — незнайомець. Зухвалий, впевнений. Його погляд, здається, бачив її наскрізь. І водночас — ніби взагалі не помічав. Це двояке почуття досі відлунням звучало в ній. 

“Дурниця”, — подумала вона, але все одно згадала, як він дивився на неї, як оцінював, вивчав і йому було не важливо чия вона донька. 

На вулиці було вже темно і ні душі. Агата ковтнула холодного повітря, і воно ніби повернуло її до реальності. “Додому сьогодні — лише на таксі”… — зрештою вирішила вона і діставши з кишені сумочки телефон, замовила собі в додатку машину. Ніяких маршруток та коротких стежин, ніяких незнайомих доріг та тим паче зустрічей з незнайомцями. 

Таксі приїхало швидко. Вмостившись на задньому сидінні, вона вперше за день розслабилася. Прикрила повіки та дозволила собі мить лише для себе. Вперше в житті вона думала не про оцінки, не про дедлайни, не про те, якою треба бути і як поводитися, а про себе і… про нього. “Хто ти такий, Гордію…?” — спитала подумки, дивлячись на відображення у вікні авто  Її власні очі були незвично серйозні.

Коли Агата повернулася в домі було тихо. Вона відкрила двері своїм ключем, повільно увійшла та зняла взуття. Майже навшпиньки пройшла коридором, знімаючи верхній одяг і сподівалася так само тихо та непомітно прошмигнути на другий поверх у свою кімнату. 

— Ти знову пішла з дому без охорони, — голос батька невдоволено зазвучав з темряви кабінету. Агата зітхнула та зупинилася. Лекція про важливість її безпеки була гарантована. 

— Я… — хотіла щось заперечити, але передумала. Сил на словесні перепалки з батьком не було. Не сьогодні.

— Якщо не будеш слідувати правилам, це погано скінчиться, Агато. 

Ну ось, а вона сподівалася, що втомлена не лише вона.  

— Я знаю правила. 

— Але не розумієш, — батько вийшов з кабінету, тримаючи в руках чашку, — Ти моя донька і я не хочу одного дня найти твоє тіло в річці. 

— Я зрозуміла. 
 

Перед сном Агата довго лежала в темряві, слухаючи, як цокає годинник. У квартирі було тихо і лише одне обличчя постійно поставало перед очима — його. Проникливий погляд, цигарка, затиснута між зубів і его, розміром з хмарочос.