-1-

Агата поспішала, бо на носі була зустріч молодіжної ініціативи в міському центрі, і вона вже добряче запізнювалася. Це трішечки хвилювало її, бо прокурорська донька не мала права на помилки. Вона мала бути бездоганною і гордо нести ім'я та статус своєї родини. Зрештою, що вона завжди й робила. Та сьогодні, чомусь саме сьогодні, ця система дала збій. 

Агата могла б запізнитися, або взагалі не піти та синдром “відмінниці” та почуття вічної відповідальності тримали її на короткому повідці. В неї просто не було вибору. 

Глянувши на годинник, Агата кинула лайливе “чорт” і пришвидшила крок. Вона повинна була встигнути, бо й сама не любила, коли хтось запізнювався без вагомих на то причин. А те, що вона запізнювалася через посиденьки з дівчатами вагомим аргументом не вважала. 

Так, Агата скучила за цими двома. І так, вони давно не бачились, але ж вона могла все спланувати краще, подумати двічі. Могла… але не зробила. Поспішала, копошилася, відволікалася, бо емоції раптово взяли гору над розумом і вона схибила.

Так, схибила. Саме так би сказала про її запізнення матір своїм звичайним тоном осудження та докорів. На мить, їй навіть здалося, що вона чує її голос у своїй голові. 

За кілька хвилин швидкої ходьби, Агата різко звернула у вузьку алею між старих каштанів — трохи коротший шлях, аби не обходити кілька зайвих метрів та надолужити втрачені хвилини. І тільки ступивши в тінь, відчула, що щось не так. Спершу то були лише відчуття — дивні вібрації в грудній клітині, інтуїція, назвемо так, та потім здогадки підтвердилися. Вона звернула не туди.

Хруст гілки, важкі кроки та важке дихання за спиною змусили Агату здригнутися. Довкола ні душі. Мало б так бути. Однак…

Вона боязко озирнулась, бо вже знала, що в цьому парку не сама, і серце впало десь у п’яти. Двоє хлопців, обидва із хтивими усмішками на лиці, ішли за нею надто впевнено. Один жував жуйку, другий тримав щось у кишені.  

Може там ніж? — промайнуло в думках від чого вона знову здригнулася та пришвидшила крок. Серце шалено калатало в грудях, і зі швидкістю світла розганяло адреналін по венах. Як вона могла так вляпатися? Бути такою необережною?

— Гей, красуне, — озвався один з хлопців до неї, — Гуляєш сама?

Агата не відповіла, лише міцніше стиснула в руці ремінець від сумки. Даремно сюди пішла. Дурепа. 

— Може, поговоримо? — запропонував інший. 

Та вона не зупинилася, продовжуючи йти вперед не відповівши, а хлопці йшли за нею. До кінця алеї було зовсім трохи, але  й цього вистачило б, якби незнайомці забажали притиснути її. Ні, цього не може бути. У самому центрі міста? 

— Красуне, чого така мовчазна? — тим часом мовив один з них, — Можемо розважитися? 

Її охопив панічний страх: руки затремтіли, тілом прокотилася гаряча хвиля тривоги, а на очі накотилися сльози. Завдяки роботі батька, вона надто добре знала, що роблять з дівчатами в таких місцях, такі індивіди, як ті двоє, що йшли за нею. Вона була в пастці: одна, посеред темної алеї й без будь-якого захисту. Вона навіть перцевий балончик не додумалася купити собі. 

І тоді все сталося дуже швидко.

Він виник нізвідки. Просто з тіні каштана, ніби сам з неї виріс. У шкіряній куртці, з цигаркою, яку навіть не потрудився заховати. Агата тихо зойкнула і зробила крок у бік. Незнайомець ступив між нею й хлопцями, розділяючи їх і це було так природно, ніби він завжди був там. Завжди закривав її своєю спиною та рятував від недругів.

— Проблеми? — холодно спитав він, не дивлячись на Агату. Його рішучий твердий голос гуркотом зазвучав не лише в цій алейці, а й в її грудині. 

— А ти хто такий? — огризнувся хлопець із синцем під оком. Мабуть, захотів ще одного стусана отримати. 

— Я? — Він нарешті повернув голову, і Агата побачила обличчя. Гарне, навіть занадто: чіткі вилиці, прямий ніс, тонкі вуста та очі в котрих палахкотів вогонь, — Той, кому сьогодні нудно. 

Щось у його голосі змусило нападників відступити. Ледь помітно, але Агата вловила це — тінь страху в очах тих двох, що слідували за нею. Мабуть, вони тільки до дівчат вміли приставати, а з сильнішим тягатися їм було не під силу. 

— Пішли, — буркнув один іншому, — Вона того не варта.

— О, вона варта, — посміхнувся незнайомець, — Але вам не по зубах, — додав, проводжаючи їх поглядом аж доти, поки вони не зникли з його поля зору. І лише тоді він обернувся до неї. Повільно та уважно оглянув її з голови до п’ят, викликаючи в Агати двоякі відчуття. Він дивився не просто, як незнайомець на незнайомку, а як мисливиць, котрий відбив та вполював свою здобич. 

— Усе добре? — спитав, не поспішаючи гасити цигарку, котру тепер тримав в руці. 

— Так, здається, що так.  Дякую. Ви… — вона все ще перебувала під дією сильних емоцій і щось невиразно белькотіла, дивлячись кудись у бік. 

— Гордій, — перебив він,  — А ти?

— Агата.

— Агата, — повторив він, ніби смакував її ім’я, навіть язиком клацнув по зубах,  — Гарно звучить. 

Вона зніяковіла, а він посміхнувся та так, що захотілося і втекти, і… залишитися. Незнайомець вабив своєю загадковістю, але й водночас лякав.