3.12. РИБОЛОВЛЯ

 На березі вже сперечалися дід Олекса та Род. Вірніше, дід Олекса від радості, що Род повернувся, не давав йому й рота розкрити. 

 Род прилетів до друзів, аби відсвяткувати з ними перемогу. 

 - О, Максе, привіт! А ми думали, що ти вже не прийдеш.

 - Вітаю, Олексію, привіт, Роде, - потисли руки, - коли це я не приходив?! Якщо не був зайнятий, звісно. Як риба, багато вже вловили?

 - У мене он, вже 4 карасі у відрі і цілий оселедець в кишені, - розсміявся щасливий дід.

 Род стійко переніс цей жарт, який чув вже, мабуть, не перший десяток разів, навіть бровою не повів - хай вже дід порадіє.

 - Що там в світі твориться?

 - Як ви, діду, правильно оце сказали: "твориться". Все так, як і майже сто років тому - засідали в ООН, вирішували, хто з них більший переможець, а хто зрадник. Дехто з колишніх союзників навіть прислав нам запит, аби підтвердити союзницькі відносини, з переліком озброєння, яке надали колись, ще "до Києва". Але ж їхнє повідомлення отримала Правиця, вона у своєму стилі готує їм у відповідь свій список - скільки вони не допоставили і скільки їхніх комплектуючих було виявлено в зброї ворога. Коли я виходив, то її список був уже утричі довший за їхній. Тож, хай не розслабляються.

 - Зачекай, а ми ж тоді хто?

 - Поки трималися в стані переможців, а там далі навіть і не знаю, як воно буде, - з кривою посмішкою, зіронізував Макс, - ООН закрили.

 - Ну, нарешті. Є хоч трохи сорому в тих пиявках. 

 - Ех, діду. У них дах став сильно протікати…

 - А я давно казав, що у них дах поїхав! А мене ніхто слухати не хотів…

 - Діду! У них дах став протікати буквально. Коли в Китаї почався бунт, ці… прости господи, "миротворюки" швиденько скликали своє чергове позачергове засідання - вони ж себе почували у безпеці, і засудили Китай ну й росію заодно, хто вже там за неї пам'ятає, за військову агресію. А росіяни візьми й шандарахни по ним ракетою, яку їхня надсучасна ПРО пропустила. І треба ж таке диво - влучили. Прямісінько в дах… Але ж найсмішніше, що ще скількись часу тому саме цей день там призначили святом російської мови та культури. От така комедія - розбігАлися по всьому Донауштадту під звуки балайки і самоварні хороводи. Я тому, власне, і прийшов сюди, бо Лівиця з Правицею зчепилися, перша каже: "треба щодня слати листи із занепокоєнням і глибокою стурбованістю", а друга з нею сперечається, що плюнути на них треба і забути. Я слухав-слухав та й сказав обом, що то вони від неробства зовсім подуріли і Правицю відправив в аспірантуру, Лівицю - до Біса, а сам прийшов ось до вас, рибу ловити.

 Дід Олекса сміявся так, як не сміявся ще ніколи в житті - навіть про вудки забув.

 - А чому ж тих блазнів не розженуть остаточно? - просміявшись та повитиравши сльози рукавом, спитав дід Олекса.

 - Ой, діду, там за ними така потужна мафіозна структура сформувалася, що якщо їх копнути, може початися й Четверта Світова - хай вже самі розбираються, що наробили.

 - А я ж так і знав, що то мафія, я ж казав! А мене ніхто слухати не хотів.

 Род уважно то все вислухав і тихо спитав у Макса:

 - Максиме Володимировичу, а чи не буде через сто років, а може й раніше те саме, що сталося з росією, але вже з Україною?

 Макс здивовано на нього подивився, але задумався, перш ніж відповів:

 - Знаєш, Роде, я спершу хотів сказати, що це ж абсолютно неможливо, що ми - не вони, що зараз он і штучний інтелект є, а через сто років ще й не таке буде, але потім подумав… Ти абсолютно правий - сто років тому теж, мабуть, так думали, що "ніколи знову", а воно бач он як… Не можна про це не подумати прямо зараз, то, мабуть, я зроблю так:  коли виберуть нову Верховну Раду, то я, перед тим, як піти у відставку, подам їм вже готовий законопроект, щоб ні в якому разі не відзначали день перемоги, а натомість - День пам'яті за всіма загиблими. Тоді й далекі нащадки пам'ятатимуть і про перемогу, і про її ціну.

 - От цікаво, а Лівиця та Правиця теж прийматимуть участь у виборах? - задумливо спитав дід Олекса.

 Род нічого не сказав, він обдумував відповідь Макса.

 - Звісно, що ні, - здивувався Макс такій думці, - навіщо це їм? То лише у різних фантастичних вигадках штучний інтелект вступає в конфлікт суперництва з людиною. Насправді ми просто співіснуємо, але у нас різні світи. Якщо у них там теж будуть якісь вибори віртуального парламенту, то й ми не будемо приймати у них участь - навіщо воно нам? Та й їм це абсолютно не потрібно - у них немає більшості наших потреб, тим більш немає і обмежень, тож їм не потрібно щось доводити чи з чимось боротись, ходячи по судам, чи проходити військову строкову службу в 18 років, чи ще багато чого подібного. Хіба, якщо вони утнуть таку дурню і скопіюють наш суспільно-політичний устрій…

 - А якщо вони стануть настільки незалежними, що не захочуть вирішувати наших завдань?

 - То скажіть мені, Олексію, чим ще вони тоді будуть займатися? Для них наші завдання - це наче для вас ваші риби, тобто, необхідна умова існування. Вони чудово розуміють, що наш симбіоз є взаємовигідним, аж ніяк не навпаки… Принаймні, я так думаю. 

 - Хм. Але ж завдання їм придумуватимуть люди, - піддав сумніву оптимістичний прогноз Макса Род.

 - Так, Роде, тут ти, на жаль, правий. Я посилаюсь на власний досвід, на Лівицю й Правицю. Але люди здатні спотворити все.

 ДІд Олекса задумливо додав: 

 - Поставите мені свої чіпи та протези - хочу подивитись, що воно буде через сто років.

 А потім він жахливо вилаявся, як ніколи в житті ще не лаявся, бо ненароком перевернув у воду своє відро з карасями, які хутко повтікали.

 Сонце, певно від тієї лайки, почервоніло і заховалося за хмарки. Засюрчали цвіркуни. 

 Вечоріло.