2.15. ВІДЧАЙ

 - По мою душу, Бісе? - від втоми Хірург дійсно більше здавався змученою душею, аніж живою людиною.

 Біс зітхнув і відлипши від дверної коробки, на яку було сперся, зайшов, не причиняючи за собою дверей.

- Я стомився, Хірурге, - заморений Біс непевною ходою дійшов до крісла в яке впав.

 Хірург суворо, майже зі злістю, глянув на нього:

 - То ти стомився, кажеш? Ми можемо взяти гвинтівки і піти на фронт, до наших, там і ляжемо всі разом…на вічний спочинок.

 Він відклав пінцет і закрив клясер, так само втомлено відкинувшись на спинку свого крісла. 

 "Ого, - подумав Біс, - здається - це його улюблений клясер, значить геть кепські справи, старий і сам на межі нервового зриву. А я тут ще жалітися прийшов".

 Так, Хірург мав таку слабкість - це було його ще довоєнне хобі. І зараз він, між операціями поки готували наступного пацієнта, переглядав свої улюблені марки, намагаючись відновити душевну рівновагу, яку ніяк не міг собі дозволити втрачати. Інакше він просто перестане бути Хірургом! Але цього разу навіть це, давно перевірене заспокійливе, не допомагало.

 - Вибач, то я…просто…

 - А-а. То інша справа, то нічОго, то нормальна реакція людського організму на нелюдські умови, - беземоційно сказав Хірург, картаючи себе за різкість, - зараз я щось пошукаю для тебе. Тримай ось, випий і поспи - це фізіологічна потреба і водночас найкращі ліки. А зараз - то й взагалі.

 Нерви у нього дійсно почали здавати, але це був Хірург, який би нізащо не дозволив, аби мить його слабкості могла вселити в когось хоча б краплину безнадії:

 - Де наша не пропадала, Бісе? Вже сто разів здавалося, що "ну все - це вже точно кінець", а потім прибігав якийсь китаєць і все починалося спочатку.

 Біс зітхнув:

 - Дарма я відмовився від пігулки, можливо вона б розкрила мою свідомість чи й підсвідомість і я б придумав щось кардинально нове.

 - Це хибний шлях, друже, єдиним гарантованим результатом якого може стати лише наркозалежність. Та ти й сам прекрасно знаєш, що немає у мене такої пігулки. Тож, ласкаво просимо в Реальний світ - до Пекла, Бісе. Але в чому ти правий, так це в тому, що щось кардинально нове нам потрібне позаріз. 

 Біс важко підвівся, обхопив себе руками і безцільно пройшовся по кабінету туди-сюди.

 - Хірурге, якщо…так вже станеться, то я дійсно візьму автомат і піду до наших, аби разом з ними…в останній бій.

 - Ми всі підемо, Бісе. 

 Помовчали. 

 - Давно хотів тебе спитати, як у тебе виходить триматися ... ти віриш в Бога, Хірурге? - спитав Біс, який почав втрачати впевненість в собі, тому дуже потребував якоїсь міцної опори і сподівався на мудрість Хірурга.

 - Це не таке просте питання, друже. - Хірург зрозумів душевне сум'яття Біса, але не хотів лукавити, тому намагався підібрати точніше формулювання. - Я не вірю в тих богів, яким будують храми, Бісе. Якщо тебе вдовольнить така відповідь.

 - Хм, не вірю тим, кому будуть храми, - задумливо й повільно повторив Біс, якому у цій відповіді проглянув якийсь глибоко прихований сенс, над яким він хотів подумати на самоті, тому різко змінив тему:

 - А ти чув, як співає Марина? - поцікавився раптом він. - Це з тих, новеньких, яких Макс привіз.

 - Це ті, що з-під Херсона, з Лівого берега? Що там серед них ще жінка, в якої обличчя ніби з ікони? - уточнив Хірург.

 - Точно описав, це вона і є. Я коли почув, то ніби дійсно спів райських пташок, а не людини - у неї неймовірний, рідкісної краси, божественний голос.

 - То її звуть Марина…неймовірна жінка, - зітхнув Хірург, - як шкода, що…

 Біс з розумінням на нього подивився. 

 - Як же хочеться дожити до того часу, коли ми зможемо поговорити про жінок, чи ще про щось мирне, красиве, а не лише про відірвані кінцівки, Хірурге.

 - Так. Але ще не дожили…тому…над чим ти зараз працюєш?

 - Виховую малого.

 - І як там твій хлопчик?

 - Вже розмовляє, гратися дуже любить. Я ось думав попросити Лівицю…

 - Не думаю, що вони порозуміються, - урвав Біса Хірург.

 - Не думаєш? Хм, знаєш, а мені чомусь здається, я навіть впевнений у тому, що це просто необхідно зробити.

 - Ну, дивись сам, ти тепер наче батько, тобі й вирішувати.

 Біс проковтнув пігулку мелатоніну з вітамінами, поставив чашку і вже біля дверей обернувся, аби сказати:

 - Приходь завтра до нас, Хірурге, якщо буде час. Влаштуємо щось типу музичного вечора. І апостолів своїх, хто не на операціях, приводь.

 - Помирати, то з музикою? - якось зовсім гірко прозвучала у Хірурга ця спроба пожартувати 

 - Вдруге - вже не так страшно буде, - зі знанням справи "підбадьорив" його Біс і пішов, аби встигнути той музичний вечір влаштувати і запросити до їхнього невеличкого інструментального гурту і Марину теж. І слухачів ще - хай всі трохи розважаться. 

 "А може й взагалі ще не так все погано, щоб прямо аж улюблений клясер діставати? Хіба можуть вони в своєму підвалі знати, що в світі відбувається?" - чомусь ця проста, нічим конкретним не підтверджена, думка повернула Бісу рівновагу та спокій. Чи пігулка так подіяла.

 Хірург же знесилено присів перед операцією: “Еге ж, Бісе, вас то я може й воскрешу знову, якщо вже так станеться. А якщо мене не буде?”