2.13. ПЕРЕМОВИНИ 2.0

 Після неочікуваної для всіх контрофензиви ЗСУ, тим більш вдалої, противник поніс настільки відчутні втрати, що, ще не відійшовши від першої після відміни антимілітарного Мораторію, битви, яка була ними програна "всуху", почав вимагати тимчасового перемир'я.

 Замість дотиснути призвідника конфлікту, Генеральна асамблея ООН, ця невдала пародія на ареопаг, вкотре зібралась на своє циркове засідання, на якому після довгих обговорень було прийнято резолюцію, згідно якої “задля уникнення різкої ескалації, яка може призвести до "ще непоправніших наслідків" (насправді там було інше формулювання, але воно настільки абсурдне навіть для ООН, що якось незручно  його й повторювати, тож це більш-менш адекватний еквівалент), Сторони мають провести чергові консультації щодо знаходження можливості владнати конфлікт в політичний спосіб. 

 Таким чином агресору знову дали можливість оговтатись, поки організовували цю чергову, нікому не потрібну, ініціативу по спробі замирення лиса з борсуком. 

 - Ви порушили умови Мораторію, Максе. - крижаним голосом замість привітання мовив давній знайомий переговірник.

 - Не встиг повідомити за тією війною - ми скористались правом клаузули і вийшли з-під дії того недолугого Мораторію в односторонньому порядку. І мали на це повне право, бо, як тобі чудово відомо, ви не виконали своїх зобов'язань, про які було підписано вже з-тонну договорів. Але ти, Бене, можеш скликати іще одне позачергове засідання і там висловити своє глибоке занепокоєння чи навіть стурбованість, або й взагалі випустити цілий буклет обурення - це ж ваша робота, яку ви мусите виконувати, аби врятувати людство.

 - На що ти сподіваєшся, щоб дозволяти собі подібну зухвалість?! Не забувай, що останнє слово все одно за нами. 

 - За вами? І що ж це за слово?

 - Ти сам знаєш. Даємо вам останній шанс. Не марнуй його. Щоб потім сам не шкодував, що спричинив стільки жертв.

 - Он воно як. То хто кому зараз знов погрожує ядерною зброєю, аби говорити про муки сумління? Ти ж про неї - я не помилився, Бене? - Бен мовчав, тож Макс продовжив, - у мене є набагато краща пропозиція: ви забираєте все своє барахло, забираєтеся самі з нашої країни і залишаєте нас у спокої. І тоді настане нарешті мир, якого всі так прагнуть - ми ж ні на кого не нападали, не збирались і не збираємося цього робити. Ти ж теж хочеш миру, Бене, чи не так?

 - Ви не в тих умовах, аби ставити вимоги - вашої країни вже три хати і будка без собаки залишилося. Проти першої армії світу, Максе: півтора мільйона готових бійців, і найпотужніший арсенал зброї. 

 - Десь, колись я вже чув щось подібне… 

 - Ви не вистоїте. Як ти можеш цього не розуміти?! Одна маленька перемога ще не робить вас непереможними і дві не роблять, а якщо змусите їх піти на останній крок, то те, що сталося з Києвом може статися й з усією вашою країною. Невже цього хочеш? Вони готові цей крок зробити, а ми не можемо так ризикувати заради вас. 

 Бен подумав, що тиск - це єдиний його переконливий аргумент. Але він перетиснув та й не з його вуст...

 Макс перечекав пару секунд, поки кров перестане розривати йому вени, заспокоївшись трохи, він подивився Бену прямо в очі і на диво спокійним голосом сказав:

 - А чому ви вирішили, що нам немає чим відповісти на цей ваш останній крок?

 Він добре вивчив того, кому це сказав, бачив, як в очах Бена з'явився сумнів, але і… страх. Макс знав, що тепер цей страх сидітиме в ньому міцно і заважатиме зважитись на будь-який крок. Шкода, що ті, дійсно важливі рішення, приймає не Бен.

 Не дочекавшись відповіді, Макс розвернувся аби йти.

 - Цього не може бути. Ви… ви не можете, ніяк не можете.., - прошепотів Бен йому в спину.

 - Це я теж вже чув багато разів, ще навіть коли був живий, - не обертаючись, навіть не сповільнивши крок, відповів Макс.

 Звісно, що він блефував. Але на Бена цей блеф справив такий потужний ефект, що якби подібну погрозу висловив хтось інший, в кого ядерна зброя дійсно була і про це йому точно було б відомо - він не справив би того потужного ефекту, як цей блеф Макса. Тим більш, що ці слова прозвучали на фоні неочікувано вдалих дій українського командування, підкріплених власними цікавими розробками. Раптом у них і дійсно є щось більше? Вони стільки зусиль доклали, аби не допустити цього, а все одно прогавили - як?!

 Макс же, насправді, дуже сподівався, що, їхні колишні союзники, як мінімум, будуть допомагати ворогу в тому ж темпі та в тому ж обсязі, як свого часу допомагали Україні. А дехто, п'ятою точкою відчуваючи, що їхній ворог не такий вже й всесильний, а Україна не здасться навіть якщо від неї залишиться лише будка без собаки, то покладуть трохи своїх яєць і в їхній кошик, а з допомогою… вже б точно стало трохи легше. Аби лиш дати їм достатній привід для подібних сумнівів.