2.9. ПРОСТЕ РІШЕННЯ СКЛАДНОГО ПИТАННЯ

 В Пекельному Раю вже мало що було схоже на рай, бо з ранку до ранку люди працювали в чотири зміни, аби забезпечити фронт чим можуть з маси необхідного. Новини звідти приходили ще невтішніші, ніж від союзників, на яких, чесно кажучи, вже й зовсім плюнули.

 - Ну що там? Як успіхи, Бісе? 

 - Та ніби налагодили. З Лівициною допомогою. Думаємо завтра спробувати.

 - Благословляю тебе, Бісе, якщо ти за цим прийшов. Я страшенно зайнятий, сподіваюся, що моя присутність не обов'язкова, але як дуже вже буду потрібен, то…

 - Ага, благословення поки досить, спробуємо самі. Я, взагалі-то, не за цим прийшов. У мене до тебе питання, Хірурге. Воно наче більше по моїй лінії, але якесь таке… трохи каверзне.

 - А що тобі на нього відповіла Лівиця? 

 - Що вона зацікавлена сторона, тому арбітром має бути хтось третій.

 - Ого, ото заінтригував. Ну, ну? Я слухаю цю нову-стару дилему тисячоліття.

 - Ти вже стаєш надістотою з телепатичними здібностями, Хірурге, яка навіть через титанову пластину читає думки. Питання й справді з розряду "бути чи не бути?" Кхм. То… чи можна робити матрицю особистості з Лівиці?

 - Тю. Я думав дійсно щось складне. Звісно, що можна.

 - Отакої. Як тільки ти це сказав, я теж зрозумів, що питання дурнувате. І я був неправий, а вона права. Дякую.

 - Та нема за що. З Богом, Бісе.

 Лівиця затрималася у Пекельному Раю ще на день, аби допомогти із запуском лінії з виробництва нейроморфних чіпів і ще ж вона захотіла аби йому підсадили її матрицю. Звісно, що пропустити й саму цю процедуру вона теж не могла. 

 Щодо виготовлення нейроморфних чіпів, то все виявилося не так уже й складно, як Хірург з Бісом собі уявляли - вона всю ніч штудіювала геть усе, що знайшла на цю тему, досконало вивчивши теоретичну частину справи. Сам процес був і взагалі простим для Лівиці, вона зрозуміла, що може навіть сама впоратись з устаткуванням, в якому і так все було ідеально налагоджено. Ніяких перешкод, які б завадили їй спробувати це зробити Лівиця не знайшла і, з притаманною їй рішучістю, швидко довела справу до кінця. Тим паче, що Біс, хоч і намагався від неї не відставати - у нього на моніторі, перед тим як той погаснув навіть була відкрита перша сторіночка якогось посібника типу "Зроби сам - найскладніші технології на колінці", але людська природа все ж взяла над ним верх і він всю ніч проспав. 

 Коли ж прокинувся, то на столі перед ним вже лежав готовий чіп.

 - Ось, - замість привітання урочисто сказала Лівиця, яка не будила Біса, бо він так солодко хропів, ну а вона в цей час могла спокійно пограти на його компі - найпотужнішому з усіх, з якими вона до цього мала справу.

 - Що "ось"? - спитав Біс, продираючи очі.

 - Як “що”? Нейроморфний чіп, звісно. Свіженький, щойно з нашого горОду.

 - Але ж…

 - Все виявилося набагато простіше, Бісе, ніж ви собі понапридумували. 

 - Не може бути!

 - То поштрикай його пальцем. Тільки обережно… Зараз, створю щось кроликам і підемо… Або добре, пішли так, кролики хай кульбабки їдять. Чим вони кращі за овечок?

 - Куди пішли?

 - Бісе, включай нарешті мізки. Чому я сиджу тут, а не граюся вдома? Тобто, не працюю вдома, звісно. Тобто, хм… який граматично цікавий вираз утворився… Бо ми зібралися створювати матрицю з мене. Згадав?

 - Точно. Але ти, все ж таки, погодуй поки своїх кроликів, Лівице, а я теж спершу щось маю перекусити, бо потім так закрутишся, що за цілий день вже може й не бути можливості це зробити. Дай мені хоч півгодинки, аби привести себе до ладу… Боже ж мій, як болить спина після такої ночі, - ледь випроставшись, простогнав головний програміст.

 - Даю півгодинки… І які ж ви, люди, недосконалі створіння, - кинула Лівиця з відчутною ноткою зверхньості у голосі ще й театрально зітхнула на додачу.

 Біс аж закляк на порозі від цих слів, потім розсміявся і сказав:

 - Якби ти знала, Лівице, який я щасливий від того, що у мене болить спина.

 - Навіть знати не хочу. Іди, їж уже свої кульбабки, чи що там у тебе.

 Десь з годину Біс "приводив себе до ладу". Було б швидше, якби він не поспішав - тоді б все не валилося йому з рук. Потім ще збігав подивитися на запущену Лівицею лінію - все ж сидів якийсь хробак сумніву, що все це жарт, бо якось аж надто просто. Після цього хвилин 20 вони записували інформацію на нейроморфний чіп. Інформація давно вже була зібрана в одному місці та відформатована, як-не-як це був уже четвертий "пацієнт". Таким чином лише через півтори години вони пішли до Хірурга знімати матрицю особистості з Лівиці.

 - Щось я хвилююсь, - сказала Лівиця, коли все було готове аби це зробити.

 - Все буде добре, Лівице, насправді це дуже просто. Найскладніше з усього - це було зробити сам чіп, - професійно заспокоював її Хірург.

 - Я б так не сказала…що, вже все?

 - Так. Готово. Зарав встановимо його на донорське тіло і ти поїдеш нарешті додому. Бо якщо я затримаю тебе ще хоч на пару хвилин, Макс піде на штурм моєї цитаделі… А, ти ж у нас в інше граєшся. 

 Вони всі разом пішли в конструкторський, куди незабаром зайшов і Макс. Він страшенно зрадів, що Лівиця в порядку і що вже можна її забирати.

 Новий нейроморфний чіп встановили у дронопавука, якого зробили спеціально для військових. Його Макс теж мав забрати - він же й замовляв його для генштабу. 

 - Як ним управляти? - поцікавився Макс. 

 - Ким? - здивовано запитав Мега (головний конструктор, а його помічника, як ви, мабуть, здогадалися називали Лєго, щоправда його дійсно майже так і звали - Олег).

 - Ну, дроном.

 - Лівице, він і з тобою так? - почув Макс незнайомий голос і обернувся аби побачити того, хто це говорить.

 Над ним завис маленький дрон чи скоріше, мабуть, квадрокоптер, але він не був і квадро, бо обертаючий механізм був один, встановлений на рухливому шарнірному кріпленні між двох половинок, від чого був схожий на кумедну спідничку. Другий, менший, був направляючим і за своїм положенням нагадував іграшкову парасольку. Тож ні на що знайоме він абсолютно не був схожим, тому йому дали назву більш-менш прив'язану до функціональної спрямованості та деяким зовнішнім особливостям. Дронопавук діловито схрестив на пузі лапки.