2.7. ПЕРЕМОВИНИ 1.0

 Термін дії антимілітарного Мораторію, встановлений ООН задля знаходження шляхів до порозуміння та примирення потихеньку спливав, як і можна було очікувати, не досягши цієї благородної мети, а лиш погіршивши й без того складне становище жертви у протистоянні. Бо не було зроблено абсолютно нічого, що б примусило агресора заповажати раптом норми міжнародного права, зневажені ним до того. Хоча, з іншого боку, якщо це й було справжньою метою, аби примусити жертву до замирення на неприпустимих для свого існування умовах, то можна сказати навпаки - було докладено максимум зусиль аби цієї мети досягти… 

 Якби в усьому демократичному світі політики більше думали про наслідки своїх дій чи ще гірше - бездіяльності, а не про рейтинги, цю найбільшу хибу демократії, на якій вона водночас і тримається, бо одна з її базових основ - це змінюваність влади, яка мусить сподобатися, аби нею стати... Якби ж лише думали про наслідки, то цього Мораторію не було б взагалі. Та й самої війни теж, врешті. Але це був би тоді й зовсім інший світ.

 Тож, на черговому засіданні Ради Безпеки ООН, присвяченому питанню чи варто продовжувати дію антимілітарного Мораторію, більшістю голосів було прийнято рішення його не продовжувати. В перехідних положеннях зазначалося, що подальші дії після скасування даного Мораторію проводитимуться сторонами у відповідності до своїх оборонних доктрин та цілей військово-політичних союзів, з дотриманням норм Міжнародного права, Статуту ООН та чинних міжнародних договорів та зобов'язань. 

  Якби Макс брав участь у цьому засіданні, він би довго та гірко сміявся.

 Журналіст-міжнародник, автор визначення “шкарпеткової війни", саркастично зауважив на це, що він сильно помилився і європейська політика ще навіть не доросла до Шиллера, а застрягла десь в образі шекспірівського Клеона, якщо не скотилося до демагогії Клеона аристофанівського…

 Більшість колишніх союзників України, які де-юре ще були у цьому статусі, почали чи не відкрито шукати варіанти аби його змінити, але так, щоб це не виглядало капітуляцією і при цьому не було аж надто явною зрадою. Бо в світі, дивлячись на те, як цивілізована його частина виконує свої зобов'язання та гарантії по відношенню до країни, яка єдина в світі добровільно роззброїлась під їхнім же тиском, повіривши тим гарантіям, почали розкручуватися процеси, які хаосом та ріками крові могли затопити вже майже всі континенти, в тому числі й їхні, цивілізовані. 

 Іронія, але в цьому петлянні союзникам допомогла та меншість, яка щиро співчувала українцям, розуміючи до чого все йде, і всіма силами ще намагалась підтримати Україну, яка власною кров'ю, з усіх сил, що швидко танули, стримувала чудовисько, яке надто переважало. А останнім часом і не без допомоги їхніх власних, цивілізованих та демократичних, країн. Тому деякі з ініціатив по продовженню допомоги мали підтримку, особливо по гуманітарній частині. Це стало доволі дешевою індульгенцією для більшості, яка консервами та милом намагалася прикрити здоровенне цивілізаційне провалля до якого вони всі котилися. І яке ставало тим глибше, що на противагу цим відкупним з агресора, поки негласно, почали знімати санкційні обмеження.

 Тим часом "законна влада" України, яка потроху вже почала забувати мову своєї країни, тонко відчуваючи "момент", ініціювала процес по визнанню незаконною Військову Адміністрацію України. О ні, це не було проханням тих, з чиїх рук вони годувалися. Звісно, що ні - ті самі ошаліли від такої неприкритої мерзенності. Тим більш, що як це зробити ніхто все одно не знав і взагалі не бачив у цьому сенсу, бо невідворотний програш України був для всіх очевидним. Мова ж шла лише про те, аби й самим не стати переможеною стороною, з усіма її неприємними наслідками. Тому цю безсоромну спробу вислужитися тихенько злили, аби не бруднити й свою репутацію зайвий раз, без великої на те потреби. Але для розуміння всієї глибини падіння цей штрих є важливим доповненням.

 Таким чином, слабенькі спроби бути в цьому конфлікті не зовсім на стороні зла, а ніби трішки збоку, не полишалися, що в кінцевому підсумку теж приносило дивіденди злу, бо ніяким чином його не стримувало. 

 Подумавши, цивілізована спільнота чиновників не придумала нічого кращого, як провести чергові перемовини, чи то-пак "консультації", аби вже відкрито натиснути на Україну, щоб та здалася самостійно, побачивши, що підтримки від них, насправді, не дочекається.

 Головою переговірної групи "консультантів" від так званої, а вірніше буде сказати "так самозваної", Партії Миру був старий знайомий Макса. Чомусь "там" вирішили, що йому, як старому знайомому, буде легше вмовити Макса піти на поступки. Як же вони помилялися…

 - Привіт, Максе, ось ми знову зустрілися. - та сама бездоганно зачіска, чисто вибриті щоки і салонна елегантність. 

 Флер, під яким майстерно було приховано бруд. Макса почало нудити від огиди. 

 - І кого ти представляєш цього разу? 

 Йому пригадались пророчі слова Лівиці, яка привела вдалу аналогію з еполетним матом до цієї спроби колишніх союзників: "А ось і Ферзь-хамелеон. Тільки в шахах він не може змінювати колір, скрізь проходить і б'є ворога. А цей… тільки ходить куди пошлють, аби лиш платили".

 - Ти сам знаєш - я так само, як і раніше, від ініціативної групи ООН, яку сформували багато країн, в тому числі й твоя. І я представляю інтереси їх усіх. Які полягають в тому, аби швидше настав мир. Для всіх. І для вас в першу чергу, Максе. 

 - Ясно, то тепер ви союзники росії і Китаю. І чого ж ви хочете?

 - Максе, ти дарма в такому тоні зі мною розмовляєш. Ти ж знаєш, я завжди намагався зробити все можливе… І ви далеко не в тих умовах, погодься.

 - Авжеж не в тих - ви добре постаралися.

 - Так не ведуть перемовини, Максе.

 - То я пішов, - Макс встав, - нам немає про що говорити, Бене, бо я знаю, що ти скажеш. І ти знаєш, що скажу я: "Ні!"

 - Зачекай, Максе, невже ти не розумієш, що у вас жодних шансів? 

 - У "вас"? То все-таки вже не у "нас"? Вітаю росіян та китайців з новим, головне - надійним союзником. - криво посміхнувся Макс. - То тепер разом будете по нам ядерні ракети запускати?