2.5. ЯК ЦЕ СТАЛОСЯ

 - Хірурге, я оце подумав - може спробувати хоча б? З тим, що у нас є. Ми ж нічого не втрачаємо, а по ходу справи може статися, що рішення проблеми саме знайдеться, - Біс розслаблено сидів у кріслі навпроти Хірурга, витягнувши свої кремезні, як у важкоатлета ноги. 

 Вони пили міцну справжню каву та насолоджувалися її ароматом і смаком, і ще - смаком справжнього твердого сиру. Подібні делікатеси були у них нечасто - це Макс постарався, аби віддячити. 

 - Маєш на увазі людей та штучний інтелект? Я вже думав про це. Але на виробництві тих чипів має хоча б хтось один бути постійно і опікуватись цим питанням безперервно, а у нас обмаль людей такої кваліфікації, Бісе. Взагалі обмаль кваліфікованих людей. Не всі ж підходять. Я вже подумую доручити тобі вирішення цієї проблеми: наробиш роботів із смарт-протезів і запрограмуєш. Але поки що і протезів теж не вистачає. Наразі ж, впоратися з такою складною технологією, маючи більш-менш підходящу підготовку, можуть лише хлопці з конструкторського, сильно менше ти і я, і ще менше - твої хлопці. Але хлопці з конструкторського працюють над новою розробкою - контрдронами, які капець як потрібні нашим на фронті. Я - капець як не можу кинути операційну, хоча у мене і є асистенти, але ніхто з них не готовий поки взяти на себе повну відповідальність. А я не готовий на них її звалити. Ти не можеш, бо на вас із хлопцями тримається все, в тому числі в конструкторському і у мене.

 - Тоді послухай мене, не перебиваючи. Ми візьмемо нейроморфний чип…

 - Вибач, але переб'ю. Де візьмемо? Завод, з якого ми їх брали, як ти знаєш, згорів і потрапив у наш Рай, а ми не в змозі виробити жодного. Над чим, власне, і б'ємося з тобою, ламаючи голови ось уже скільки часу. І ніхто з союзників, як ти сам знаєш…

 - Зачекай… Але ж у нас було їх три. Два отримав Макс. Залишився…

 - Не залишився. 

 - …Як так?

 Хірург, важко зітхнувши, елегантно, неквапом поставив горнятко на блюдце, яке тримав у другій руці, потім все це акуратно поставив на стіл, сів дуже прямо, пильно дивлячись своїми магічними очима прямо в очі Бісу. Потім мовчки перевів погляд на металеву пластину на його голові, зробивши красномовний жест бровами:

 - Взагалі дивно, що ти пам'ятаєш, що мав бути третій.

 Біс дуже повільно відходив від шоку, навіть дихати перестав.

 - Як це сталося? - зрештою спитав безбарвним голосом.

 - Тебе вчергове доставили з фронту. Шансів - нуль із тисячі. Іншого виходу просто не було. Отак це і сталося, Бісе.

 - Але ж…я не відчуваю, що я…якийсь не такий, яким був. Я щось навіть трохи пам'ятаю…чи не памятаю… Хірурге, там хоч щось моє лишилося? - незвично розгублено й тихо запитав Біс.

 - Хм. Це навіть для мене важке питання, Бісе. Я відповім тобі на те, на яке можу дати відповідь - це Лівиця з Правицею. Вони проаналізували твою особистість, що змогли зібрати, створили матрицю і наклали її на третій нейроморфний чип - останній з тих, що ми мали. Ну, а я…зробив, що міг. Насправді ти змінився відтоді…трохи…раніше ти був бухгалтером - не пам'ятаєш? Причому не дуже хорошим… Ти в порядку, друже?

 - … Так…не пам'ятаю… Але цікаво інше.

 - Що "інше"?

 - Я саме і прийшов до тебе з ідеєю, аби ти підсадив нейроморфний чип мені. Я з цього і почав, пригадуєш? 

 - Так… Дійсно цікаво. - Хірург примружив очі, замислившись.

 - То ця ідея моя чи…не зовсім…чи зовсім не моя?

 - Так, слухай сюди, Бісе. Ти - це ти. Ця ідея - твоя. Бо штучний інтелект і так знає, що він - це він. Ясно?

 - Мені - не дуже. Все логічно, мабуть, але…чомусь не заходить.

 - Хм. Тоді давай так: з біологічної точки зору мозок - це частина організму, не набагато важливіша, аніж, приміром, шлунок. Причому штучний інтелект людина створила, а штучний шлунок - дзуськи. І ніколи не створить, мабуть. 

 Після цієї спроби довести, що мозок та його "чистота" ще не все, Хірург своїм професійним поглядом оцінив стан Біса і, пересвідчившись, що, хоч той наче нічого й не чув, але шок поволі минає, знову взяв зі столу своє горнятко з кавою.

 - Крім того, - продовжив він, - візьмемо для прикладу Лівицю з Правицею - обидві особистості в нашому розумінні, бо у них є інтелект і характер, а не просто програма. Згоден?

 - Не має значення, ти тільки говори. Щось. - Біс поставив нарешті пусте горнятко з-під кави на стіл і втупився в свої руки, розглядаючи пальці.

 - Кхм, добре. Так от, вони особистості, і я - особистість, і ти - теж. Але ти запитай себе, чому дві настільки високорозвинені особистості, як Правиця та Лівиця, інтелектуально набагато розвиненіші за будь-кого з людей, задовольняються формою та буттям якоїсь там кінцівки істоти, яка набагато поступається їм у своєму інтелектуальному розвитку?.. Хай вже Макс не ображається.

 - Дійсно… І чому ж?

 - Звідки я знаю? Незручно було ставити їм це запитання, але у мене є версія.

 - Кажи.

 - Не знаю наскільки вона близька до істини, але… я думаю, що їм просто байдуже, якої вони форми. Їх взагалі це не бентежить, бо вони вдовольняються своєю інтелектуальною суттю, можливо ж, що їм взагалі людська подоба нічим не краща, ну, до прикладу... за пляшку мінералки. От. А людині потрібно ще багато чого, аби почуватися живою і задоволеною. Ну от скажи, Бісе, якби ти, приміром, був моєю рукою чи ногою…

 - Стоп! Досить, Хірурге… Досить. Здається - це "воно". Ти дійсно дуже гарний лікар, та найголовніше, що ти - ще й чудова людина. - Біса дійсно почала відпускати напруга.

 - Е-е-е. Знаю, друже, але все одно дякую. До речі, я придумав ще один невеличкий експеримент. Самому цікаво спрацює чи ні. Зараз, зачекай, маю тут дещо спитати у декого.

 Хірург знову поставив каву і підійшов до свого робочого столу, де лежав його ноутбук. Потім всівся прямо на краєчок столу і розвернув ноут так, щоб Біс не міг підгледіти в екран, або вгадати по набраним літерам, що він пише і що напишуть йому. Після того, як блямкнув сигнал отриманого сповіщення, він прочитав його, з цікавістю глянув на Біса і сказав: