2.5. ЯК ЦЕ СТАЛОСЯ

 - Хірурге, я оце подумав - може спробувати хоча б? З тим, що у нас є. Ми ж нічого не втрачаємо, а по ходу справи може статися, що рішення проблеми саме знайдеться, - Біс розслаблено сидів у кріслі навпроти Хірурга, витягнувши свої кремезні, як у важкоатлета ноги. Вони пили міцну справжню каву та насолоджувалися її ароматом і смаком і ще - смаком справжнього твердого сиру. Подібні делікатеси були у них нечасто - це Макс постарався, аби віддячити. 

 - Маєш на увазі людей та штучний інтелект? Я вже думав про це. Але на виробництві тих чипів має хоча б хтось один бути постійно і опікуватись цим питанням безперервно, а у нас обмаль людей такої кваліфікації, Бісе. Взагалі обмаль кваліфікованих людей. Не всі ж підходять. Я вже подумую доручити тобі вирішення цієї проблеми: наробиш роботів із смарт-протезів і запрограмуєш. Але поки що і протезів теж не вистачає. Наразі ж, впоратися з такою складною технологією, маючи більш-менш підходящу підготовку, можуть лише хлопці з конструкторського, сильно менше ти і я, і ще менше - твої хлопці. Але хлопці з конструкторського працюють над новою розробкою - контрдронами, які капець як потрібні нашим на фронті. Я - капець як не можу кинути операційну, хоча у мене і є асистенти, але ніхто з них не готовий поки взяти на себе повну відповідальність. А я не готовий її на них звалити. Ти не можеш, бо на вас із хлопцями тримається все, в тому числі в конструкторському і у мене.

 - Тоді послухай мене, не перебиваючи. Ми візьмемо нейроморфний чіп…

 - Вибач, але переб'ю. Де візьмемо? Завод, з якого ми їх брали, як ти знаєш, згорів і потрапив у наш Рай, а ми не в змозі виробити жодного. Над чим, власне, і б'ємося з тобою, ламаючи голови ось уже скільки часу. І ніхто з союзників, як ти сам знаєш…

 - Зачекай… Але ж у нас було їх три. Два отримав Макс. Залишився…

 - Не залишився. 

 - …Як так?

 Хірург, важко зітхнувши, елегантно, неквапом поставив горнятко на блюдце, яке тримав у другій руці, потім все це акуратно поставив на стіл, сів дуже прямо, пильно дивлячись своїми магічними очима прямо в очі Бісу. Потім мовчки перевів погляд на металеву пластину на його голові, зробивши красномовний жест бровами:

 - Взагалі дивно, що ти пам'ятаєш, що мав бути третій.

 Біс дуже повільно відходив від шоку, навіть дихати перестав.

 - Як це сталося? - зрештою спитав безбарвним голосом.

 - Тебе вчергове доставили з фронту. Шансів - нуль із ста. Іншого виходу просто не було. Отак це і сталося, Бісе.

 - Але ж…я не відчуваю, що я…якийсь не такий, яким був. Я щось навіть трохи пам'ятаю…чи не памятаю… Хірурге, там хоч щось моє лишилося? - розгублено й тихо запитав Біс.

 - Хм. Це важке питання навіть для мене, Бісе. Я відповім тобі на те, на яке можу дати відповідь - це Лівиця з Правицею. Вони проаналізували твою особистість, що змогли зібрати, створили матрицю і наклали її на третій нейроморфний чіп - останній з тих, що ми мали. Ну, а я…зробив, що міг. Насправді ти змінився відтоді…трохи…раніше ти був бухгалтером - не пам'ятаєш? Причому не дуже хорошим… Ти в порядку, друже?

 - … Так…не пам'ятаю… Але цікаво інше.

 - Що, інше?

 - Я саме і прийшов до тебе з ідеєю, аби ти підсадив нейроморфний чіп мені. Я з цього і почав, пригадуєш? 

 - Так… Дійсно цікаво. - Хірург примружив очі, замислившись.

 - То ця ідея моя чи…не зовсім…чи зовсім не моя?

 - Так, слухай сюди, Бісе. Ти - це ти. Ця ідея - твоя. Бо штучний інтелект і так знає, що він - це він. Ясно?

 - Мені - не дуже. Все логічно, мабуть, але…чомусь не заходить.

 - Хм. Тоді давай так: з біологічної точки зору мозок - це частина організму, не набагато важливіша, аніж, приміром, шлунок. Причому штучний інтелект людина створила, а штучний шлунок - дзуськи. І ніколи не створить, мабуть. 

 Після цієї спроби довести, що мозок та його "чистота" ще не все, Хірург своїм професійним поглядом оцінив стан Біса і, пересвідчившись, що, хоч той наче нічого й не чув, але шок поволі минає, знову взяв зі столу своє горнятко з кавою.

 - Крім того, - продовжив він, - візьмемо для прикладу Лівицю з Правицею - обидві особистості в нашому розумінні, бо у них є інтелект і характер, а не просто програма. Згоден?

 - Не має значення, ти тільки говори. Щось.

 - Кхм, добре. Так от, вони особистості, і я - особистість, і ти - теж. Але ти запитай себе, чому дві настільки високорозвинені особистості, як Правиця та Лівиця, інтелектуально набагато розвиненіші за будь-кого з людей, задовольняються формою та буттям якоїсь там кінцівки істоти, яка набагато поступається їм у своєму інтелектуальному розвитку?.. Хай вже Макс не ображається.

 - Дійсно… І чому ж?

 - Звідки я знаю? Незручно було ставити їм це запитання, але у мене є версія.

 - Кажи.

 - Не знаю наскільки вона близька до істини, але… я думаю, що їм просто байдуже, якої вони форми. Їх взагалі це не бентежить, бо вони вдовольняються своєю інтелектуальною суттю, а от людині потрібно ще багато чого, аби почуватися живою і задоволеною. Ну от скажи, Бісе, якби ти, приміром, був моєю рукою чи ногою…

 - Стоп! Досить, Хірурге… Досить. Здається - це "воно". Ти дійсно дуже гарний лікар, та найголовніше, що ти - ще й чудова людина. - Біса дійсно почала відпускати напруга.

 - Е-е-е. Знаю, друже, але все одно дякую. До речі, я придумав ще один невеличкий експеримент. Самому цікаво спрацює чи ні. Зараз, зачекай, маю тут дещо спитати у декого.

 Хірург знову поставив каву і підійшов до свого робочого столу, де лежав його ноутбук. Потім всівся прямо на краєчок столу і розвернув ноут так, щоб Біс не міг підгледіти в екран, або вгадати по набраним літерам, що він пише і що напишуть йому. Після того, як блямкнув сигнал отриманого сповіщення, він прочитав його, з цікавістю глянув на Біса і сказав:

 - Зараз буде невеличкий іспит. Але, Бісе, якщо ти його не пройдеш - це ще нічого не означає, бо ти ж знаєш, що для того, аби теорія вважалася доведеною…