2.4. ДІД У ГНІВІ

 Дід Олекса рано-ранесенько вибрався зі свого барлігу до Василини. Погода була чудова: свіжа і ясна - обіцявся погожий день. 

 - Здоров будь, Василино. А де твій полонений? 

 - В школу пішов. - відповіла Василина, розігнувшись і спершись на сапу, якою вона обгортала молоді пагонці городини.

 - В яку ще, матері твоїй ковінька, школу, о такій порі?! Зараз саме час риби ловити!

 Відверто кажучи, для діда Олекси будь-який час будь-якої пори був саме той, коли треба ловити "риби". Він щиро не розумів інших захоплень, окрім як стояти з вудкою на березі водойми, а ще краще - по коліна в ній, а щоб і взагалі чудово - то з човна.  

 - Я думаю, що він не піде на риболовлю, Олексію. Там з ним Ванюша займається. Род ще б до сходу сонця в школу бігав, якби там так рано на нього хтось чекав. Ти б його бачив - він ніби на свято в церкву - отак до тієї школи ходить.

 Та це заняття, як і думала Василина, не викликало у діда, який розвернувся і не попрощавшись пішов назад, ані краплі розуміння, тим більш поваги. Про це можна було судити з того монологу, який він проголосив зворотньою дорогою додому:

 “Ет, пуголовок, а не чоловік! Я в таку далечінь перся, думав йому найкращі рибні місця показати, а він там мозок сушить. Тьху! Дідька йому, а не риби. Черв'як-книжкогриз, а не мужик! Ще б серветки якимись бур'янами вишивав, як якесь дівчисько! Метеликів хай ловить! А не риби йому захотілося. Пертись в таку далечінь, я б вже повен човен сомів натягав, якби за цим дурнопуголовком не заходив! Професор недощипаний… Там самий кльов зараз, наче ті книжки від нього повтікають, як якісь жаби. Ну, то й сиди, гризи свою науку, поки нормальні люди риби ловлять! Дійсно, куди тому шмаркачеві риби ловити? Як воно поняття не має, як до тієї риби підійти. І не взнає - дідька лисого я йому розкажу, хай спробує в своїх книжках то вичитати, мудрагель сопливий!..”

 Дід вже відійшов далеченько, його й видно не було, але вранішня акустика, наче знущаючись над Василиною, в порушення всіх фізичних законів не приглушувала його лайки ані на пів тона.

 - От вже старий річковий чорт, прости мені, Господи, - перехрестилась Василина і осудливо похитавши головою, пішла в хату.

 Як тільки вона щільніше причинила за собою двері, аби не чути лайки - та перестала долітати й до її двору. 

 Василина саме робила сніданок Роду, а, заодно, і Івану. Спакувавши нехитру їжу: кастрюльку каші, яка якраз "дійшла", поки вона возилася на городі та свіжі коржики, випечені з гуманітарного борошна, вона теж пішла до школи.

 Там йшов урок - на вчительському столі лежав старенький ноутбук Івана, з якого він читав Роду, що сидів за партою навпроти, про історію боротьби УПА, паралельно пояснюючи йому незрозумілі слова, або місця.

 Род, здається, не просто слухав, а вбирав в себе цю інформацію навіть шкірою.

 - А я тут поїсти вам принесла. - тихесенько сказала Василина, намагаючись бути непомітною ніби школярка, що спізнилася на урок.

 - Ні, ні, не зараз - пізніше, - відмахнувшись сказав Род, - зараз саме цікаве - як вони тримали між собою зв'язок в підпіллі.

 - Е ні, хлопче, я мушу перепочити, бо найцікавіше - як вони тримали зв'язок між собою в ув'язненні під найсуворішим пильним оком табірних наглядачів, у мене вже не буде сил тобі розказати, - витираючи спітніле чоло, заперечив Іван.

 - А до тебе, Роде, там дід Олекса приходив, на риболовлю кликав, - сказала Василина, розставляючи на столі принесені харчі.

 - Сильно лаявся?

 - Та не дуже, як завжди… Я теж тут з вами посиджу, послухаю.