1.15. ПРАВИЛО ВВІЧЛИВОСТІ

 - Це наша остання зустріч, Максе, мене переводять. Було приємно працювати з тобою, - сказав Бен після того, як спробував недолуго виправдатися за те, що навіть не намагався із ним зв'язатися. 

 І ще він розповів власну версію подій, очевидцем яких був Макс… Цікава вийшла історія, головне, що кожен її пункт збігався з режисерським задумом Лівиці. "Як добре, що у ворога немає таких Лівиці і Правиці, - подумав Макс, - а якщо й створять щось подібне з свого ***ла, то навіть цікаво, кому з того буде гірше."

  Вони саме вийшли надвір, де Бен з нетерпінням чекав на машину, що мала вивезти його, нарешті, з цього жахливого міста. З приміщення, яке він займав, як повноважний представник ООН, виносили ті його дорогезні меблі, запаковані так, ніби тридцять п'ятий шар плівки з пухирцями - це розрахована якимсь генієм пакуваня величина, від якої ні в якому разі не можна відійти, інакше…

 - Навзаєм, Бене. Чув, ніби візит Ю-Сіня перенесли на невизначений термін.

 - Так, у ньому після всіх тих подій відпав сенс. Принаймні, поки що.

 - Погано, що їдеш - нам би не завадила твоя підтримка, - злукавив Макс, а сам подумав, що якщо Бен їде, не передавши справи новому куратору, то нового вже може й взагалі не бути. Добре це чи погано?

- Кожен мусить бути на своєму місці і виконувати свою роботу. Де я потрібніший - туди і їду. Ліквідація цього злополучного Руху Опору суттєво змінила розстановку сил. Хто б міг подумати, що у нас під самим носом… Але тепер знову з'явилася надія на врегулювання конфлікту, хоча пожежа на заводі й могла все ускладнити. Все ж, деякі обставини допомогли нам ці складнощі подолати. - на цих словах якась дивна посмішка на мить скривила йому губи. - Моє керівництво оцінило мій маленький, посильний вклад і… мене переводять туди. Тепер я - голова переговірної групи.

 - Що?! - ошелешено спитав Макс. - То он воно що… Переговірної групи, значить… Але з ким? Тобто, якщо я правильно тебе зрозумів, ви хочете продати їм тих йолопів за обіцянки, що вас не чіпатимуть?.. Бене, не можу повірити, що ви знову ведетеся на цей іржавий трюк. 

- Цього разу все набагато серйозніше, а нам потрібен час, Максе, аби знову консолідуватися. І ми не "ведемося", як ти висловився, ми - ініціатори цих перемовин, у нас якраз намітилися деякі спільні позиції. Невже, Максе, ти не хочеш завершення цієї війни? Після всього цього, - він зробив красномовний жест рукою в напрямку жахливих руйнувань та порепаних вцілілих залишків, що лишилися від міста. Ще більш красномовним був гидливий вираз його обличчя.

 - Так вІйни завершуються, лише розпочинаючись новими, ще кривавішими, Бене. Відкрийте нарешті очі!

 - Зразу видно, що ти не політик, а військовий. Вам, військовим, лише б добити ворога. А треба думати й про майбутнє.

 - Ти говориш так, ніби це ми на когось напали і самі все знищили. Та й щоб те майбутнє було, треба робити висновки з теперішнього. Все це, - Макс теж махнув рукою в напрямку понівеченого міста, - результат невиправлених помилок, Бене, і ваших прорахунків в тому числі теж. Майбутнє, про яке ви думаєте, вже аж надто сильно відірвалось від реальності.

 - Ви - ще надто молода держава з недорозвиненою демократією і не можете розуміти всіх тонкощів і складності глобальної політики. Ми мусимо думати про всіх, вам просто важко усвідомити ці грандіозні масштаби… Ну, добре - тримай мене в курсі ваших справ, ти ж знаєш, Максе, що Україна мені не байдужа.

 - Аякже. Знаю. Ви думаєте ЗА всіх і за нас теж. Наш лиш розплачуватися за результати... Що ж - щасти тобі на новому місці.

 - І тобі теж. Вибач, якщо щось не так.

 - Ти про що?

  - Та так... ні про що. У нас просто прийнято так говорити - правило ввічливості таке. - відводячи погляд, байдуже промимрив Бен.

 - А, ясно. І ти теж тоді вибач, Бене... Якщо що.

 Бен підозріло подивився у відверті сірі очі, але не витримавши прямого погляду, відвернувся та мовчки сів у службову автівку. За ним зачинили дверцята, і на Макса він більше й не глянув, поїхавши у своїх надважливих справах. 

 А Макс пішов до свого таксі, аби їхати, робити свої, маленькі - безкорисливо рятувати близьких і далеких, рідних і незнайомих без усіляких надважливих буклетів та резолюцій. Звісно, що на віллу на березі Середземного моря з видом на засмаглі дівочі сідниці так не заробиш. Але... "Якщо не я, то хто?" - таким був девіз його бойового підрозділу. І він собі той девіз закарбував.

 - То наш Нарцис пішов на підвищення, виходить? - уточнила Правиця, коли вони вже сиділи в салоні таксі, яке везло їх додому.

  - Еге ж, то просто заробляв на потопельниках, а тепер ще й тренером з плавання призначили, - в своїй манері резюмувала почуте Лівиця. 

 - Точніше й не скажеш, - виринувши з важких роздумів, погодився Макс.