1.13. "КОЗАК"

 Якось, після досить довгого блукання у плавнях в пошуках палива (книжки, які Род про себе вважав абсолютно даремними, старенька берегла, як якісь рідкісні артефакти, тому палити категорично заборонила, а початок весни був холодним і вогким, від чого здавався ще холоднішим), Род повернувся додому аж майже понад вечір, привізши на візочку цілу гору мокрого непотребу - в піч, коли просохне. Він так змерз - здавалося, що не зігріється вже ніколи.

 Коли зайшов у хату, то побачив, що Василина дбайливо копирсається в найкращому своєму квітковому горщику, з тих, що вціліли, в якому колись жила її герань. Вона якраз акуратненько притрушувала верхній шар грунту, за роботою наспівуючи дитячу колискову пісеньку "Котику сіренький", яку любила співати, коли займалася якоюсь улюбленою справою. 

 - Що це, Родику? Що з нього виросте? Така дивна насінина, ще ніколи такої не бачила - наче інеєм припорошена, - не обертаючись, одізвавшись лиш на звук відчинених дверей, спитала старенька.

 - Це буде пам'ять про мене, Василино Василівно. Про мене і мою справжню батьківщину, де я народився.

 - Ох, Роде, яка вже тут пам'ять? Чи доживу?.. Чи доживемо усі ми, аби було кому пам'ятати?… І… Чи побачу я ще хоч раз свою дитину, аби було кому ту пам'ять передати?

 - Обов'язково доживемо. А коли ця насінина виросте і дасть своє насіння, ми всі житимемо в мирі і будемо щасливі, - щиро сказав Род, обійнявши стареньку ззаду за плечі. 

 Ну а те, що морозостійкий бамбук те насіння дасть дуже не скоро, якщо взагалі колись його дасть, їй знати зовсім не обов'язково. 

 Але то була Василина - велике, залите кров'ю і слізьми серце.

 - І коли ж це буде, синку? - обернула до нього обличчя з очима повними сліз.

 Род поволі опустився перед нею на коліна. Лагідно взявши її руки в свої, він легенько торкнувся їх губами і тихо сказав:

 - Я не знаю коли, але точно знаю, що так буде. Обіцяю. Ви тільки вірте, мамо. Мусите вірити.

 …Ранок після декількох суцільно похмурих тижнів був нарешті сонячним. Земля підсохла, тож, поробивши усі свої звичні хатні справи, Василина викотила велосипед - свою стареньку Україну, який до того висів в сінях на здоровенних, ще кованих гвіздках і почала його прискіпливо оглядати. Коли пересвідчилась, що добре змащені деталі не поіржавіли, ланцюг не провисає, сідло тримається міцно і педалі спрацьовують на гальма (бо бувало, що прокручувались) і все більш-менш в нормі, сама підкрутила кермо та сідло, підкачала колеса і наказала Роду готуватися в дорогу - хоче його з деким познайомити.

 А що йому готуватися? Тож, не пройшло й чверті години, як вони рушили - Василина верхом на велосипеді, але не дуже швидко, щоб Род за нею встигав. А він ще ніс торбинку, яку вона наготувала, в ній було трохи гуманітарних пакетиків з крупами - її НЗ саме для таких випадків (для всіх, хто народився в середині XX сторіччя в Україні і дожив до сьогоднішніх днів, пояснення цієї абревіатури зайві), з цим вона повела його до свого знайомого, діда Олексія. 

 Їхати, власне, так само як і йти до нього було далеченько, майже за містечко, ближче до Дніпра.

 Дід Олекса, як всі його називали, на вигляд мав років з двісті, але насправді був трохи молодшим за Василину. Коли вони прийшли, він якраз лагодив човен. Раніше дід був заправським рибалкою, перерваний на час війни "стаж" він саме збирався надолужити. А ще раніше він працював у Рибгоспі. Але найважливішим було те, що він знався на човнах. Бо Херсон і навколишні містечка та села, особливо на лівобережжі, де вони й жили - це місто на плавнях. До війни тут майже кожен мав човна. Але в перші ж дні окупації всі плавзасоби, до яких лиш змогли дотягнутися окупанти, були ними пошкоджені, або відібрані для своїх потреб, ну й, щоб місцеві не повтікали. Мало кому вдалося врятувати свій човен - там хоч би самого не вбили… У діда в дворі їх лежало 5 штук з тих, які люди вчасно притопили. І двигуни у нього теж були… в надійному місці.

 Василина попередила Рода, що у діда важкуватий характер, але людина він хороша, лиш не треба звертати уваги на його лайку - у нього манера така, по іншому він просто не вміє.

 - Здоров, Олексію. Приймай ось, діду, козака. - Сказала Василина, щойно зайшовши в двір і обперши свого велосипеда об якусь дерев'яну розчепірку.

 Біля човнів, що коло них ходив дід Олекса, лежав старий пес, поклавши морду на волохаті лапи. Він вже недобачав, але нюх мав ще гострий, тому привітно гавкнув на гостей та помахав їм хвостом, аж коли вони підійшли до господаря майже впритул, бо впізнав Василину.

 - Привіт і тобі, Тайгуре, - лагідно привітала пса Василина.

 Дід Олекса похмуро зиркнув на Василину й "козака" та продовжив довбатися з човном, невдоволено гиркнувши:

 - Ох, Василино, ти б ще котів своїх до нас приперла. Чи ти сповна розуму привести цю ворожу пику, та ще й до мене?!

 - Він мені як син, Олексію. 

 - А для всіх інших? Хто він для нас, Василино, ти про це подумала? - обернувся дід, грюкнувши рубанком.

 - Твій брат, Олексію, твій рідний брат, щирий українець. Скількох наших він видав окупантам? Хто здав їм приховані музейні фонди?

 - Не ріж по живому, бабо, - засопів дід, кинувши возитися з човном, аби не розтрощити його у гніві.

 Род трохи зіщулився, Василина ж ні крапельки не злякалася. Вона взагалі вже нічого в світі не боялася.

 - До речі, а Родик, виявляється - китаєць. А нашу вже вивчив. Співає, як соловейко.

 - Он як. То вєщь. Я думав, що бурят. І як же він у кацапське військо потрапив? 

 - А от він сам вам і розповість. Відведеш?

 - Та вже ж відведу - хіба від такого реп'яха, як ти, відчепишся? Та й є про що розпитати хлопця.

 - Знову на допит?! - напівжартома простогнав Род.

 - Не підведи, синку.

 - Не сумнівайтесь у мені, мамо.

 - Тримай, Олексію, віддаси це Оленці - їй потрібніше, аби вас, басурманів, прогодувати, - простягнула Василина діду торбинку з крупами, яку ніс Род.