1. 11. ДЕЩО КУМЕДНА ІСТОРІЯ

 Щосуботи, після порання по господарству, бабця Василина перетворювалася на метелика: вона скидала верхню, свою робочу, спідницю в численних плямах та дірочках, потім ту, що була під нею - буденну. І в тій, що була під цими двома - у темно-сині квіточки на красивому сірому фоні, чепурилася перед дзеркалом: переплівши довжелезну косу, вимиту напередодні, вона закручувала її тугим бубликом на потилиці і вставляла в нього зверху старовинний черепаховий гребінець простої роботи, аби закріпити зачіску. На коричневу, тоненьку вовняну кофтинку з протертими ліктями, теж "святкову", одягала намисто з декількох ниток дрібних, барвистих намистин - єдину свою прикрасу. Стоптані чобітки, зовсім не теплу хустку з величезними яскравими квітами, благеньке пальто. Затим брала пакуночок, наготований раніше і кудись зникала на півдня.

 - От тобі й бабця, - з повагою, навіть із захватом казав Род котам.

 Але тієї суботи Василина, вже накинувши на голову хустку, добряче його налякала, сказавши:

 - Збирайся, Роде. Ти вже готовий, думаю, йти зі мною.

 - Може, не треба? 

 - Чому це? Тобі твоя релігія забороняє? Ніхто не примушуватиме тебе нічого робити, хіба якщо сам захочеш.

 - Навряд.

 - Ну, а якщо і зав'яжеш пару вузликів - нічого від тебе не відпаде. Давай скоренько, я чекаю.

 Род, до краю збентежений, накинув зверху того, в чому був свою солдатську куртку, трішки перешиту Василиною, щоб люди не думали, ніби вони її з опудала зняли і поплівся за нею.

 Відійшли не дуже далеко від хати - до кінця їхньої вулиці, де на розі стояла вціліла половина колишньої школи. Над нею затишно вився димок від буржуйки, труба якої була виведена назовні. Туди вони і зайшли. У просторий клас, в якому ще навіть було одне вікно з дивом вцілілими шибками, інші вікна були забиті фанерними листами. Парти в класі стояли півколом, учительський стіл був присунутий до вікна, декілька стільчиків з відламаними ніжками були складені купкою у кутку, де вони спиралися один на одного. Єдиний цілий стілець був поряд з дверима. Вздовж суміжної стіни, на якій не було вікон, стояли пусті шафи з повідриваними дверцятами. Батарей центрального опалення теж не було - були  зрізані окупантами, які поперли їх до себе за бозна-скільки сотень чи й тисяч кілометрів. Хоча більшість з тих батарей валялася потім по узбіччям та розбитим окопам - не доїхали, як і їхні нові, недолугі власники. Дверцята з шаф теж вони позривали, навіщо - не зрозуміло, бо їх вони покидали тут же. Залишками тих дверцят, та іншими пошкодженими війною та окупантами речами і топили тепер буржуйку. 

 Над усім цим поперек всього класу на пошарпаних канатах висіла колода, з одного краю якої звисали залишки міцного капронового мотузяччя різної товщини.

 Мабуть трохи спізнилися, бо в класі уже було з десяток жінок і ще якийсь незнайомий Роду чоловічок хворобливої статури.

 "Цього я вже точно не переживу", - подумав переляканий Род.

 Василина зняла пальто, поклавши його на стіл, що стояв біля дверей і вже був завалений верхнім одягом усіх інших і сказала Роду туди ж покласти його куртку. Хустку вона накинула на плечі наче шаль.

 Василина представила його усім, а потім підвела до чоловіка.

 - Дуже радий знайомству, - сказав той м'яким, доброзичливим голосом, подаючи не по чоловічому тендітну руку, - мене звуть Іван, сподіваюся вам не доведеться у нас сумувати.

 Род в'яло потиснув руку, щось буркнувши про те, що іноді трішки посумувати - було б теж непогано. Іван здивовано на нього подивився, про себе подумавши, що, либонь, Род погано ще розуміє українську, треба б попередити жінок, аби не травмували його ненавмисне, а сам обійняв хлопця за плечі аби підтримати. Рода трясло, як в лихоманці. "Боїться бідолашний, ще не відчуває себе своїм серед нас, думає, що зробимо йому щось погане. Воно й не дивно - стільки років прожити серед тих тварюк," - співчутливо подумав Іван.

 Василина тим часом підійшла до найближчої бабці з якою тепло обійнялася, вони перекинулися між собою привітним слівцем і так було з кожною, поки не обійшла всіх. Потім підійшла до вільного місця за партою і чинно сіла. Род прилаштувався на тому, єдиному вцілілому стільці, намагаючись бути рівновіддаленим від усіх. 

 - Що ж, думаю, можемо починати, - інтригуюче сказав Іван, - хтось приніс, як домовлялися?

 Майже всі бабці прийшли з кульками чи торбинами, з яких на чистеньку підлогу посеред класу вивернули купу добряче втрамбованого шмаття. Вийшла нічогенька така гірка.

 - Ой, а я з нитками прийшла, - мовила кругловида, приємна з себе і ще не дуже стара жінка.

 - То тебе, Ольго, не було минулої суботи. Ми тоді вирішили, що вже весна, вашими шкарпетками та балаклавами вже всі військові склади забиті. А нам якраз надійшло замовлення на маскувальні сітки.

 - Та тут і так шмаття - на тиждень, і то, якщо не встаючи з місця плести, - додала Василина, - а де ж нам сітку взяти?

 - Сітку вже купили, он вона - у куточку. Добре, що Род нарешті прийшов, разом ми швидше з цим впораємось.

 Вони всі разом пороздвигали парти аби розчистити місце посередині і так само загальними зусиллями розтягли сітку на тій самій колоді, яка лишилася ще з минулого літа. Роду доручили відповідальну роботу - нарізАти смужечки: довгі і криві з великих шматків, короткі і які вийдуть - з малих: рукавів, воротів, кишень,...

 Род із завзяттям дер те шмаття, його нарешті попустило. Навіть трішки соромно стало, що він міг подумати "таке".

 Бабці вже давно знали кожна своє місце, тому в кого краще виходило прошивати сітку довгими стрічками - той прошивав, у кого вправніше виходило в'язати вузлики - той в'язав. Робота закипіла.

 Іван подавав жінкам матеріал, встигаючи скрізь. Паралельно він із знанням справи і дуже цікаво розповідав про останні новини. Причому не лише ті, що стосувалися України, а й міжнародні. Жіночки поспівчували бідним ізраїльтянам, кожна згадала якогось знайомого єврея, які всі, як один, були дуже гарними людьми.