1. 9. БОЙОВЕ ХРЕЩЕННЯ РОДІОНА

 Родіон так би й копав собі потихеньку той окопище до кінця або війни, або окопу, тим більш, що мав у цій справі багатий професійний досвід, але - від карми не втечеш - йому знов не пощастило. Як єдиного, хто не пив в їхньому взводі, його відвезли на передову, навіть не питаючи у нього чи тримав він в руках ту зброю хоч раз, чи ні. 

 Там швиденько сформували диверсійну групу і, передовим загоном штурмової бригади його, разом з іншими невдахами, відправили на фланг ворожих військ, аби завадити перекриттю важливого логістичного шляху. 

 Диверсійна група практично без перешкод дійшла до пункту призначення. Родіону, на його щастя, не довелося застосовувати зброю, яка й так йому страшенно дошкуляла, що вже казати про бій. Він не міг нормально йти - вона плуталась, стирчала у всі боки і, як би він не намагався зручніше її примостити, вона все одно чіплялася геть за все. Ця його комічна незграбність стала причиною нескінченних насмішок та принижень. А коли він брав її до рук, то вони в нього так тряслися, що гвинтівка вислизала і падала долу, де з неї ще й щось вилітало. Родіон спершу намагався прилаштувати відпадаючі деталі, але не міг зрозуміти куди їх треба вставляти, тож, зрештою, він їх непомітно повикидав. Патронів у нього все одно не було та й стріляти він не вмів. Зате ховатися вмів добре - на це й розраховував в разі чого.

 Штурмова бригада теж спрацювала швидко і неочікувано вдало, виконавши план-максимум, заразом відбивши якесь мале місто з вузловим залізничним пунктом. І, коли його однобригадники вже розпивали невідомо звідки взяте ними спиртне, приміряючи уявні ордени та медалі (оскільки такі удачі були нечастими, то відзнаки були гарантовані на всі 101%), його з цього мерзенного попоїща винесло само собою (ой, це ціла трагічна історія, як вперше його побили в росії за те, що пожартував, що про Льодове побоїще в світовій історії згадок немає, а от попоїщем, типу російським святкуванням Масляної, це могло б бути з більшою вірогідністю… Били його довго і жорстоко не стільки тому, що посмів вказати на безпробудне пияцтво аборигенів - цим там навіть пишалися, а за "дискредитацію російської армії", себто, що посмів сумніватися у військовій звитязі росіян… Він тоді ледь оклигав). 

 Якби командир їхньої бригади не відклав донесення про вдалу операцію на "після обмивання, але по одній" палко очікуваного підвищення, то все б могло завершитися, як у тих тостах, за які вони пили аж до вечора, допоки спиртне не закінчилося. Але десь там зверху раптом побачили, як грім серед ясного неба, прорив ворожих сил акурат поблизу району, який щойно зайняла їхня штурмова бригада, і, ще й так і не дочекавшись звіту про результат операції, сприйняли це як пастку, в яку вони потрапили - потенційно такий розвиток подій дійсно був дуже вірогідним. Як би там не було, але для певності росіяни накрили шаленим артилерійським обстрілом все, із запасом, в тому числі й по "своїм". Родіона врятувало лиш те, що ще на початку пиятики інстинктивно сховався від святкуючої братії подалі, бо сам не пив, бо йому гидко було на це дивитися і, головне, аби ті, понапиваючись, не знайшли його і не спровокували на чергову бійку. 

 Та, вочевидь, його самого добряче контузило, бо оговтався він чортзна-де, за багато десятків кілометрів звідти - десь серед переораних обстрілами городів, далеко навіть від "сірої" зони. Він абсолютно не пам'ятав, як тут опинився і не знав скільки часу на це пішло. Коли ж отямився достатньо, аби усвідомити своє становище, то виявив себе лежачим просто неба: над ним була чиста безкрайня блакить, під ним - сира, холодна земля, як небуття, а між блакитною безкрайністю та холодним небуттям - нелюдський спокій… по обличчю Родіона потекли сльози - він дуже не хотів помирати, особливо помирати ТАК: невідомо за що і незнать-де. Якимсь шостим чуттям Родіон відчував, що він "там", десь далеко за лінією фронту на стороні, де його вже ніщо не врятує, бо він - ворог цим людям, до яких сам не відчував абсолютно нічого.

 Контузія все ж виявилася не дуже серйозною, бо Родіон раптом почув мелодійний шелест мови та відчув тепло рук, які його торкалися - хтось рився в його кишенях.

 - Кляті бурати, де ви взялися на нашу голову? Що ми вам зробили поганого, іроди? - але коли бабця дорилася до завітної кишеньки з бамбуковим насінням, то вже трохи лагіднішим голосом сказала:

 - Ти ба! А може, ти і не найгірший бурат. Диви, слухняний який - насіннячко таки поклав, ще й гарне яке. І перегаром від тебе наче не тхне.

 Родіон з подивом відзначив, що він все зрозумів попри те, що мова була йому зовсім незнайома. 

 Старенька, пересвідчившись, що поранень у нього немає, притягла його до себе додому - він не дуже тому опирався, власне і йшов майже сам. Там вона обсадила його худорлявими котами і пригрозила, що якщо погано себе поводитиме, то ляже поряд із своїми земляками на її городі, як добриво. 

 А сама відгодовувала його кропив'яним супом з молодої кропиви та відваром з картоплі, бо плавала вона одиноко в кастрюльці з окропом. До честі бабці - це майже все, чим вона була багата. 

 А ще, вона читала йому книжки. Багато книжок. Але виключно по кулінарії. Про половину з тих продуктів, що в них згадувалося він і не чув, але слиною ледь не вдавився. Знущанню цьому не було б видно кінця, бо дочка бабці, до того як піти у госпітальєри, працювала в шкільній їдальні, тому книжок в хаті на тему, як приготувати їжу було вдосталь, на відміну від самої їжі. А він вперше в житті був в якості військовополоненого і було це дійсно нестерпно, тому, аби припинити це витончене катування, як тільки бабця вкотре почала читати своє улюблене, де: "до стиглих баклажанчиків, нарізаних соломкою та підсмажених до м'якості додаємо цибульку, підсмажуємо до золотавого кольору, потім відварену у прянощах, порізану на шматочки соковиту курятинку, солодкого, запашного перчика,...і т.д." (Родіон підозрював, що рецепти так не пишуть, бо читати це просто неможливо, особливо на голодний шлунок. Згодом він ці книжки називав "фантастикою", бо в них описувався невідомий йому світ ненажерства), тож Родіон врешті не витримав і визнав, що він таки "клятий бурат", тим більш, що паспорт дійсно мав російський. І покаявся за гріхи "своєї" бандитської московії. За всі часи. А за Андрія Боголюбського - двічі, бо, по-перше, бабкин рід по материній лінії походив з Вишгорода, а по-друге: "від того злодюги пішла вся оця пошесть на давні Руські землі… з тих часів московити ні на грам не змінили своєї варварської вдачі - вдягни їм полотняні рубахи та лапті, то може далекі предки навіть цивілізованіше виглядали б на фоні своїх нащадків." Отак.