1. 6. МАКС З ЛІВИЦЕЮ ПРИБУЛИ НА ЗАВДАННЯ

 Аеродром, на який поспішали Макс та Лівиця був під Херсоном. Ні, це не той, що відомий на весь світ, у Чорнобаївці, в який ще довго літатимуть хіба лиш ворони. Новий був розташований неподалік і був надійно прикритий створеною вже в самій Україні системою ПРО, що особливо приємно - розробка теж була українською (ми з вами здогадуємося ДЕ саме її розробили), яка діяла на вже відомому і випробуваному в оборонній сфері принципі мікрохвильового випромінювання (з невеличким відгалуженням від цієї розробки, яке спочатку вважали невдалим, що про нього Хірург і розповідав Максу, ми ще зустрінемось). Завдяки першій модифікації цієї розробки МХГМ-1 (мікрохвильова гармата мобільного типу) звільнили майже весь південь України, а головне - звільнили Запорізьку атомну електростанцію, яку рашисти не встигли підірвати. Звільнення ЗАЕС було дуже важливим, крім всього іншого й тому, що тандем ЗАЕС та МХГС-2 (відповідно, мікрохвильова гармата стаціонарного типу, суперпотужної дії) вже давав Україні суттєву перевагу у війні. Під яку союзники навіть збиралися передати власні кораблі і давно обіцяні літаки. Але… Саме тому ворог не придумав нічого кращого, як вкусити роздратовану зміюку за хвіст і задіяв свій ядерний потенціал по центральній частині України, аби цю перевагу нейтралізувати… Хто ж знав тоді, що та змія виявиться просто жирним черв'яком. Допомоги Україна так і не дочекалася, натомість ще й ввели цей клятий антимілітарний Мораторій…аби "уникнути ескалації", як ви, певно, правильно подумали.

 На маленькому, майже безлюдному аеродромі Максу довелося трішки понервувати, бо там концентрація антикіборгів була більшою ніж будь-де - зашкалювала буквально на кожному метрі. Процедури реєстрації та посадки тут були максимально спрощені. Із розумінням, що це був саме військовий аеродром, бо військовим у воюючій країні було майже все, тому процедури були спрощені, але на рідкісні міжнародні рейси список заборон був збільшений - не дозволялося проносити із собою на борт майже нічого, ніякі прибори взагалі, так само будь-що інше, в чому не було життєво необхідної потреби на час поки тривав політ. Само собою, що під приборами розумілися навіть окремі елементи, які містили хоча б натяк на штучний інтелект - їх проносити на борт категорично заборонялося. Тут навіть сертифікати не діяли - без жодних виключень. 

 Але Хірург, як завжди, не підвів, випереджаючи всі новітні розробки ще новітнішими. Тому Лівиця безперешкодно потрапила з Максом на літак.

 "Дякую тобі, батьку. Заради тебе та всіх наших, я готовий ще хоч десять раз померти", - прошепотів Макс, піднімаючись по трапу.

 По прильоту він пройшов реєстрацію у посольстві, невідкладно активувавши код прямого зв'язку. Ніяких повідомлень, всупереч очікуванням, він не отримав, і в самому посольстві від Бена йому нічого не передали. Макс був неприємно здивований, але всяке могло трапитися - панікувати ще точно було зарано. 

 Щойно оселившись в улюбленому готелі, в першу чергу він обдзвонив знайомих, яким більш-менш довіряв. Не всі захотіли з ним говорити - що й казати це був більш ніж промовистий знак. Але справжні друзі все ж лишилися. З одним з них, який працював неподалік, він домовився про зустріч у кав'ярні, в якій були столики на свіжому повітрі під навісом. Недалеко і від готелю, де зупинився Макс, і від контори, в якій працював його друг. 

 - Давно не бачилися, Вікторе. Сказав би, що ти майже не змінився, але навряд чи тобі ця брехня сподобалася б.

 - Так. Давно, Максе. Час летить все швидше, натомість ми вже ледь повземо.

 Макс встав і обійшов столик, аби обійняти друга. 

 - До речі, а скільки маєш часу?

 - Десь із півгодинки, але цього має вистачити… для першої зустрічі, - тепло усміхнувся Віктор, - а потім зустрінемося, щоб нормально посидіти - не так вже й багато друзів у нас з тобою лишилося, Максе, з якими не треба тричі подумати, перш ніж розтулити рота. 

 - В яблучко… якраз несуть твої каву і тістечко, яке ти так любив.

 - Дякую, що пам'ятаєш. 

 - То чим ти зараз займаєшся? Наукові розкопки?

 - Ти ж уже знаєш, що з держслужби мене попросили… Не знаєш? Поперли голубчика. Та й не тільки мене, майже всіх наших - ще навіть вибори не пройшли, а вже розчищають дорогу. Спішать, чорти.

 - А з заводом у тебе зв'язки, часом, не збереглися?

 - Саме тому нас і поперли - я вже потім зрозумів, що це в першу чергу було пов'язано з ним. Жодного, Максе. Туди швидко поза конкурсом поставили нове керівництво, я навіть прізвищ їхніх не знаю. Отакі невтішні наші справи, друже.

 - Навіть не криються. Але ж як все це міг пропустити ваш парламент? 

 - Парламент, кажеш? А так само, як і ваш свого часу. Вони хіба портрет великого Сі в залі засідань не повісили… За ці роки багато що змінилося, мені іноді навіть шкода, що дожив до цього сорому. Та що там казати, я, як тільки отримав наказ про звільнення, подумав: "ну й нехай, засяду нарешті за мемуари". Не повіриш - пишу, як є. Потім читаю - якесь марення божевільного із протиріч та абсурду. Ледь не спився. Добре, що хоч у цей коледж на роботу взяли.

 - Мда. Цікаво було б почитати, - криво посміхнувся Макс, ловлячи себе на думці, що якби до тих мемуарів додати його власні знання та досвід, то Віктор вжахнувся б тому, як він недооцінив цей божевільний абсурд.

 - Як твій друг, я не можу ставити на тобі такі жорстокі експерименти. Хоча… кому я це кажу… До речі, привіт Лівице. А де... сестра?

 - Залишилась вдома хазяйнувати. Лівиця передає тобі палке вітання через мене - не хочу привертати уваги.

 - Само собою. Ну, я вже маю бігти. Добре, що працюю лише за два квартали звідси. Ще зустрінемось. Страшенно радий був побачити тебе, друже.

 - Навзаєм, Вікторе. Вже лиш заради зустрічі з тобою варто було сюди прилетіти.

 Обидва сердечно потисли один одному руки, потім ще й розчулено обійнялися. Віктор намагався робити це обережно, так, ніби Макса поранили щойно. Вони ще трохи підбадьоруюче легенько поплескали один одного по плечам і зрештою Віктор пішов. Огрядна, а ще зовсім нещодавно підтягнута, спортивна статура старого друга, який, до речі, був старшим за Макса лиш років на 10, "побігла", спираючись на тростину і важко пересуваючи ноги. Макс дивився йому вслід із глибоким сумом. Це була ніби пересторога поспішати, встигнути зробити більше того, що задумав і мусив. Набагато більше…