1. 3. А ХТО В ПЕКЛІ ЖИВЕ?

 "Тук, тук, а хто в Пеклі живе?" - так починається сучасна українська казочка, яка має не зовсім казковий кінець…

 "Майстерні" - то значно применшений, для чужинців, опис місця, куди поїхав Макс. Гранітні сходи з антислизьким покриттям, а затим ліфт на три поверхи вглиб, вели і звідти ж виводили - здоровенне бомбосховище, колишній підвал колишнього онкоцентру, від якого на поверхні вже й руїн майже не лишилося. Він був добряче укріплений та дбайливо облаштований, а дитяче крило - особливо. Мав казковий дизайн, був відремонтований майже відразу після деокупації, і, що саме головне - укомплектований суперсучасним обладнанням. 

 Так, Макс скористався своїм службовим становищем, аби швидко й непомітно позтягувати сюди все найкраще з усіх куточків України, де воно ще вціліло. Тож не випадково, що серед своїх "майстерні" отримали назву "Пекельний Рай". Загалом же, своєю невідповідністю до реалій воєнного часу він цілком відповідав навколишній абсурдності. Тому й назва така.

 Майстри найвищої кваліфікації, які там жили й працювали 24/7, пройшли все пекло цієї війни, кінця якій не було видно, загартувалися в нелюдських випробуваннях і давно переросли всі сходинки власних кваліфікацій. Вони фактично, в прямому розумінні, воскресили Макса. Ці боги, з яких мало хто мав стовідсоткову людську подобу, бо майже всі свій шлях на цій війні починали з "нуля", й, відповідно, багато з того, що у вдосконаленому вигляді мав Макс, спершу спробували на собі.

 Там не було якогось офіційного, чіткого адміністративного підпорядкування. Неофіційно ж, звісно, існували підрозділи за спеціалізацією, в яких керівників ніхто не обирав - якщо хтось з команди визнавався найкомпетентнішим і мав лідерські якості, він просто організовував роботу і брав на себе відповідальність. 

 Найбільшим авторитетом та загальною повагою заслужено користувався Хірург, слово якого було вирішальним. Він справді був хірургом і заввіділенням, до війни, в цьому самому онкоцентрі… Макс називав його своїм другим батьком.

 Саме зараз Хірург робив черговий апгрейт Максу. Що там довго казати - нову розробку, екрануючий щит, було вмонтовано в Максів кадик - "між мозком та серцем", як чи то пожартував, чи то серйозно сказав Хірург. Макс сам не міг повірити, що так можна. Але віртуози паяльника та скальпеля свою справу знали. 

 "Але чому цей захисний екран не вмонтували безпосередньо в Правицю та Лівицю?" - можливо запитаєте ви, як і Макс запитав у Хірурга. "Та тому, що хто-зна, що йому ще відстрелять, тому екрануючий щит відразу на все," - відповіла б вам я, як відповів Хірург Максу.

 …Та займалися тут не лише медициною та навколомедичними проблемами. Що важливо в цій справі? Вони мали стабільне фінансування. Менша частина - з донатів розкиданих по світам співвітчизників, більша - то доволі складна схема. Про неї трохи нижче.

 - Ну що, Максе, кепські наші справи? Є інформація, що завод купують китайці. Невже й правда віддадуть? - спитав Хірург Макса, коли той відійшов від наркозу.

 - Тільки через мій труп, батьку. 

 - То є ще надія, значить.

 - А у вас що новенького?

 - Та куди вже нам, з нашими мишачими потугами. Ми так - мутру на гвинтик, клепачем по цвяшку.

 Хірург на мить замовк, акуратно шліфуючи лазером шов.

 - Посиди ще трохи, хай налаштують сканер та екрануючий щит. Відчуваєш якийсь дискомфорт?

 - Чухається, - скривився Макс.

 - То не смертельно. Поп'єш пігулки від чухання, які зараз дам. А за тиждень-два пройде, як приживеться. Зате тепер ти не лише можеш обійти антикіборг, а й засікти будь-який чужий сканер. Радіус поки обмежений, але ми над цим працюємо… Серед іншого… Всякого.

 - Та кажи вже, бачу ж, як око хижо блищить. Є щось?

 Насправді у Хірурга було два ока, звісно. Але своє, живе, було одне, друге він втратив після жорстоких катувань у полоні, куди потрапив прямісінько з "Азовсталі". Захисники якої, свого часу, врятували всю Україну від запланованого рашистами бліцкрігу, відомого під назвою "Київ за три дні". Азовці, на яких окупанти випробували всю свою міць на той час "другої армії в світі", включаючи й заборонені міжнародною конвенцією види озброєння, як всі ми добре пам'ятаємо, протрималися на 83 дні довше того бліцкрігу. А Хірург в полоні, як він сам жартував, залишив "підглядача". Замість втраченого, у нього було щось типу біонічного ока, але з додатковими, корисними в його роботі функціями, в тому числі й можливістю "хижо блищати", але то була не основна його властивість, звісно. Цей нейропротез йому встановили в японській клініці, де він лікувався та проходив курс реабілітації після полону. Коли ж потрапив у Пекельний Рай, до вже наявних суперможливостей додав ще деякі. Принаймні всі були в цьому впевнені, хоча ніхто не знав достеменно.

 - Ну, наче… Пам'ятаєш оту пищалку із магнітною хвилею? - спитав Хірург, закінчивши шліфувати. 

 Потім він ще раз прискіпливо продивився знімок, одночасно перевіривши якість та непомітність шву, повертаючи голову Макса аби світло падало куди треба. Задоволений своєю роботою, Хірург відкинувся у кріслі та сплів руки на грудях.

 - То яка твоя думка про неї?

 - Дурна цяцька, - впевнено відповів Макс.

 - Ну, як протиракетний засіб - трохи слабенька, як ти ото сказав, а як розмінувальний - виявилася доволі ефективною, - примружив живе око та погладив лису потилицю Хірург. 

 - Не може бути. Я щось не розумію яким чином вона може знешкоджувати міни.

 - Абсолютно просто, Максе, в тому й фокус. Що важливо - це відносно дешево… Сам знаєш - вибирати нам особливо й нема з чого.

 О так. Макс знав. Знав ціну цим штукам, що вимірювалася в безсмертних душах його загиблих побратимів.

 - Скільки?

 - На пробний захід десь з півмільйона. Краще - трошки більше, у нас тут лабораторні робомиші закінчуються.

 - Угу. Щось придумаємо, хлопці. Давно вже ми не шуміли.

 Дійсно, якщо й справді ефективна штука, то це десь в пару разів більше, ніж за оту кляту вечерю Куделіча з красунею Марго…