1. ХТО Ж СОТВОРИВ ПЕКЛО

1. 1. МАЛЕНЬКИХ ЖЕРТВ МАЛЕСЕНЬКІ ШМАТОЧКИ

 Після ядерних бомбардувань центру України війна не закінчилася. Бо Україна на жодні поступки все одно не пішла.

 Російське військово-політичне керівництво після багатьох років блефу, істерик та саморуйнування пішло на цей крок відчаю тому, що його головний союзник, який вийшов на авансцену у цьому протистоянні, в якийсь момент відчувши значну слабину та розбрат в броні супротивника, вирішив ними скористатися: дотиснув росіян, звісно, не афішуючи цього… і ...не прогадав. 

 Демократичне суспільство, вкрай налякане цим демонстративним проявом безглуздого варварства, втратило останні крихти взаєморозуміння і злагодженості. Бажаючих педалювати тему замирення суттєво побільшало, попри гучні обіцянки "завдати нищівного удару у відповідь", згадувати про які стало майже непристойністю. Аргумент "чиє слово буде останнім, і що буде, якщо воно дійсно буде останнім на цій планеті?" не мав контраргументів - ворог продемонстрував, що готовий іти ва-банк, не маючи абсолютно ніяких моральних перепон. 

 Тож, коли перший теплий весняний вітер ганяв древнім, мертвим, понівеченим Києвом обгоріле сміття, у віддалених куточках демократичного світу дехто з союзників вже почав потайки підраховувати можливі прибутки від співпраці з колишнім "ворогом #2" і надприбутки - з колишнім "ворогом #1", яких до того почергово міняли місцями в своїх оборонних доктринах, в залежності від масштабу очікуваних від них загроз #1 чи #2. 

 Українська влада в умовах прямої загрози тотального знищення провадила свою діяльність, яка мала суто вітринні і форму, і суть за кордоном. Попри вкрай несприятливу, але все ще не остаточно програшну для власної країни ситуацію, старі звички можновладців нікуди, на жаль, не зникли, ба - навіть стали превалюючими, тому щедра "допомога на утримання та провадження урядової діяльності", яка надавалася їм союзниками на умовах деяких поступок та невтручання у делікатні справи, приймалася без жодних спроб вплинути на доброчинників, аби ті кошти спрямувалися на користь власній країні; хоч якось подбати про її потреби самим мова взагалі не йшла.

 Та в світі все ж існували ще сили та розуми, які не мирилися з таким "миром", пардон за каламбур. Їх було мало, вони були розпорошені, їхній голос був дуже слабким, але вони не давали спокою нечистому сумлінню своїх колег, які дуже хотіли якнайшвидше втопитися у морі ілюзій з усіма зручностями та знову малювати криві на біржових графіках, мріючи доєднати до пачок доларів та євро ще й рублі та юані, які б мали суттєво наростити в номіналі у перші ж хвилини після підписання "мирної" угоди і, таким чином, додати нулів їхнім власникам та "передбачливим" політикам. 

 Остання фігура в цій грі на виживання була, звісно, в самій Україні. На той час вона була основною кісткою в трахеях тієї частини демократичного світу, яка на словах не припиняла боротьбу, бо офіційно вони були союзниками у війні з терористом і агресором, неофіційно ж - дуже хотіли з цієї боротьби вийти, але зробити це було не так просто, бо вже було обіцяно допомог та підписано про це паперів - за день їх всіх не перелічити. Тож, з цією кісткою доводилося миритися та рахуватися, поки не знайшлося способу її позбутися, бажано б - в цивілізований спосіб. Мова про Військову адміністрацію України. Яка поєднувала в собі генштаб та тимчасовий, на час воєнного стану, уряд, що тісно співпрацювали без втручання у таємниці та секрети діяльності один одного. Уряд воєнного стану, урізаний до необхідного мінімуму, відрізнявся від мирного чіткими пріоритетами, відповідальністю, швидкістю прийняття рішень і точністю їх виконання. Також не було стовбура демократії - парламенту, бо воєнний час не потребував багатослівних суперечок та довгих обговорень щодо законності виживання. 

 Очолював ВАУ Максим Володимирович Сірик, який мав бойове прізвисько Незламний Макс - військовий (до війни був звичайним слідчим в НАБУ), жива легенда, беззаперечний авторитет, принциповість, незламність та кришталева репутація якого не давали ніякої можливості тихенько, тим більш зі скандалом, його посунути.

 Крім того, навіть найбезпринципніші бариги від союзників вимушені були визнавати той факт, що допоки Україна продовжує стояти, у них самих є можливість торгуватися за умови, а не мовчки пристати на умови переможця. 

 Таким чином війна перейшла у короткотермінову фазу "шкарпеткової", тобто - країни, що активно підтримували ворогуючі сторони уклали між собою угоди про тимчасовий Мораторій на розповсюдження зброї у будь-який спосіб, на використання зброї масового знищення з того арсеналу, який вже був у наявності воюючих сторін, а також категоричною була заборона на здійснення власних розробок нової зброї чи вдосконалення вже існуючої. Не дурень був той, хто вперше сказав, що добрими намірами вимощена дорога до Пекла - завдяки Мораторію війна розтягувалася, обіцяючи перерости у локальні, поки, сутички по всьому світу, де лиш міг виникнути конфлікт. Таких дестабілізуючих точок більшало. Що грало на руку одній із сторін.

 Назву "шкарпеткової" їй влучно дав відомий український журналіст-міжнародник, який у характерній для себе іронічній манері порівняв ситуацію, дії та масштаб сучасних представників великої політики із персонажами балади Шиллера "Рукавичка", в якій роль України була до болючого схожа на роль Делоржа. Чому брудна шкарпетка, а не елегантна рукавичка? Думаю, це легко зрозуміти, особливо тому, хто на власній шкірі відчув цінність підтримки від тих, за чиї ідеали ти виходиш на поле бою і яка тим менша, чим більше ти її потребуєш. 

 До Військової адміністрації України та уряду росії було введено кураторів, за мандатом ООН відряджених на "врегулювання конфлікту" та контролем за дотриманням "цивілізованої війни". 

 В свою чергу в Тамбов - нову столицю росії, після того як москву та путінград зруйнували місцеві партизани та мародери, перемістилися політики-"вовки" з тоталітарних країн. Бо поки росія воювала, вносячи хаос та чвари, Китай вдало цим користався. Китай - беззаперечний лідер цього табору, зміцнивши свої позиції на африканському, південноамериканському та азійському континентах, та й маючи вагомий вплив на деякі європейські уряди, відчув у собі сили вже напряму диктувати власні умови щодо устрою світового порядку тим залишкам демократичної цивілізації, які, знесилені, все ж продовжували чинити опір в своєму фірмовому стилі "маленьких жертв малесенькі шматочки" - ще одна цитата із згаданого вище журналіста та напрочуд ерудованого публіциста й загалом неординарної людини, що, мабуть, частково було пов'язано з тим, що він був єврейського походження.