XX

Енцо Гало

Холодний метал пістолета в моїй руці здавався єдиною стабільною річчю в цьому світі. Кожна клітина мого тіла ще пам’ятала тепло шкіри Б’янки, її солодкий смак і те, як вона здригалася під моїми руками. Це була моя молитва перед стратою. Тепер я мав стати тим, ким мене вчили бути — смертю.

— Всі на позиціях? — мій голос у рації звучить сухо, як тріск ламаної гілки.

— Так, бос. Чекаємо твого сигналу, — відгукнувся Річард.

Маєток дядька Антоніо на півночі був справжньою фортецею. Високі стіни, камери, озброєні найманці на кожному куті. Вони думали, що я чекатиму облоги в себе. Вони помилилися.

— Почали, — скомандував я.

Нічну тишу розірвав перший вибух — Річард підірвав зовнішні ворота, відволікаючи увагу. Я з основною групою вже пробирався через східне крило. Ми йшли швидко й безжально. Перші двоє охоронців навіть не встигли підняти голови — мої постріли лягли точно в центр їхніх лобів.

Повітря миттєво наповнилося запахом пороху, горілого пластику та заліза. Почалося пекло. Найманці Антоніо виявилися професіоналами. Гуркіт автоматних черг відбивався від мармурових стін коридорів, розбиваючи дорогі вази та дзеркала.

— Ліворуч! — крикнув я, присідаючи за колоною, коли черга прошила повітря там, де я стояв секунду тому.

Один із моїх хлопців, молодий Марко, який був зі мною ще з Сицилії, раптом хрипко скрикнув і впав, затискаючи живіт. Кров миттєво просочила його сорочку. Мене обпекло зсередини. Лють, яку я так довго стримував, вирвалася назовні.

Я вискочив із-за укриття, ведучи вогонь на випередження. Кожен мій крок був прорахований, кожна куля знаходила свою ціль. Я не відчував болю у власному плечі, не чув криків. Я бачив лише обличчя вбивць, які стояли між мною та майбутнім, де Б’янка буде в безпеці.

Ми пробивалися до кабінету Антоніо крізь запеклий опір. На сходах ми втратили ще одного — Луку. Він закрив собою Річарда, коли той міняв магазин. Річард лише на мить затримав погляд на тілі друга, і в його очах я побачив ту саму чорну порожнечу, що була в моїх.

— Він усередині, — кивнув Річард на важкі дубові двері головної зали.

Я жестом наказав своїм лишитися зовні, щоб зачистити залишки найманців. Ці двері я мав відчинити сам.

Вибивши замок, я увірвався всередину. Антоніо стояв біля вікна, спокійно наливаючи собі віскі, хоча за його дверима вмирали люди. Він обернувся, і на його губах заграла огидна посмішка.

— Ти все-таки прийшов, племіннику. Весь у батька. Такий же впертий і такий же приречений.

— Батько вчив мене закінчувати справи, — сказав я, повільно піднімаючи ствол. — Ти програв, Антоніо. Твоєї армії більше немає.

— Зате в мене є час, — він підняв келих. — Час, щоб побачити, як ти станеш таким, як я. Ти вже в крові по лікті, Енцо. Ти думаєш, та дівчина прийме монстра?

— Вона прийняла чоловіка, який захищає своє, — мій голос був сталевим.

Я натиснув на гачок без вагань. Один постріл. Крапка в багаторічній війні. Антоніо осів на підлогу, його келих розбився, заливаючи дорогий килим червоним, як вино... або як сукня Б’янки.

Я вийшов у коридор. Все було скінчено. Мої люди стояли серед руїн, важко дихаючи. Ми перемогли, але ціна була високою — троє вбитих, п’ятеро поранених. Річард підійшов до мене, витираючи кров із розсіченої щоки.

— Готуй машини, — наказав я, відчуваючи, як адреналін відступає, залишаючи лише безмежну втому. — Ми повертаємося додому.

Я дістав телефон. Руки злегка тремтіли.

«Все скінчено. Я їду до тебе», — набрав я коротке повідомлення.

Зараз мені було байдуже на спалену імперію дядька. Все, чого я хотів — це знову відчути запах волосся Б’янки й переконатися, що це був останній раз, коли мені довелося вбивати, щоб її обійняти.